Інколи опускаються руки. Від злості на нинішніх керманичів. Від люті на беззубу опозицію. Від зневаги до запроданців, що бавляться в оракулів. Від огиди на «інтелектуалів», які уявляють себе, якщо не совістю нації, то, бодай, її голосом. Тоді не хочеться нічого.

Сьогоднішнє політичне поле держави нагадує мені велику пісочницю з дорослими дядьками в костюмах і краватках, в капелюхах і без, що бавляться в ній, будуючи свої замки «з» і «на» піску. При цьому, називаючи їх як не об’єднаннями, то рухами чи, хто войовничіший – фронтами. По периметру тієї грандіозної пісочниці розташувались вихователі. Стоять собі, посміхаються, інколи покрикують, а часом і запотиличника вперіщать, як надто заграються «дітки». Все під контролем. Чим би дитя не тішилось – лиш би не плакало.

До чого це я? А все до того, що нинішня «політична еліта», як вона сама себе називає – видохлася, здохла, пукнула (а це вже хто як хоче, хай так і розуміє). Всі, підкреслюю, всі партії, що пасуться на благодатному українському політичному полі показали свою неспроможність й ущербність. Вони уявляли себе такою хитрою невмирущою ящіркою хамелеоном, що здатна до самовідтворення, а насправді виявились простими повзучими, слизькими, гидотними гадами, яким відсікли голову і все – кирдик. Ще там, рефлекторно, кінцівками дриґають, лапками сучать, але це – агонія, кінець. І цих почвар називати політичними партіями? Все що завгодно – тільки не партії.

Чи можна ще щось зробити у тому політичному борделі? Можна! Але треба дуже захотіти, сховати у сам кінець довгої шафи хворобливі амбіції вождів, стати на справді ідеологічні підвалини, а вже на них будувати тривкий, міцний мур-бетоновий каркас майбутньої партійної фортеці. Тільки тоді буде якийсь толк.

Як це зробити? Дуже просто, зараз поясню. Одразу попереджу – це моє бачення, особисте, якщо завгодно, приватне. Це бачення може не подобатись, а цього і не вимагається.

Для початку, давайте спробуємо визначитися з критеріями за якими будемо пропонувати об’єднання. Для мене їх два – ідеологічний й економічний. Не менш важливо чи ці політичні сили є національними, чи, назвемо це так, глобалістами-інтернаціоналістами. Не так все просто й з ідеологічним критеріями. Ми просто будемо вимушені оперувати умовними поняттями, усталеними у всьому світі.

Так от. Глянемо спочатку на фланги. З, умовно, лівого флангу – комуністи, союз лівих сил, «вітренківці», соціалісти Мороза. Це – основні. Можливість їх об’єднання – мізерна.  А, за великим рахунком, вони нам і не цікаві, бо ніколи не опозиціонували себе до влади дієво. Завжди знаходили з нею спільну мову. Цікаві вони лише у плані активізації діяльності тих самих комуністів на сході та півдні під час останніх протестів. Вони вміло осідлали громадський рух, закликавши під свої знамена. Вдалося. Осібно можна розглядати й соціалістів Мороза. Тривають перемовини з партіями-сателітами, самими ж соціалістами створеними, про їх влиття у соціалістичну партію. Вождики тих маргінальних утворень, відчувши смак вільних хлібів, комизяться. Думаю, що ненадовго. Наталя Михайлівна – взагалі жінка самостійна і, якщо навіть вестиметься мова будь-ким щодо об’єднання, то лише під її орудою, шляхом влиття в ПСПУ. Союз лівих сил без Волги, як Каспійське море. Засох.

З правого краю, так вже склалося, ставлять націоналістичні організації (хоча дехто з них і називає себе соціальними націоналістами, але, як на мене, швидше для фрондерства) та схожі до них УНП, Рух, УП. Окремішньо розташоване «Братство» Дмитра Корчинського з його анархістськими гаслами й діями. На перший погляд, об’єднання на цьому фланзі політичного поля є найбільш реальним і природнім. Відсутня ідеологічна розбіжність. В економічній складовій – побудова народного капіталізму, базованого на ідеї «Свій до свого по своє». Суб’єктів об’єднавчого процесу також вистарчає. Це всі Організації Українських націоналістів, КУН (до певної міри дискредитований колишнім керманичем – аматором красивих автомобілів), молодіжні націоналістичні організації. В цю когорту я б додав «Свободу» і, як було сказано вище, «костенківців, Рух Тарасюка, Українську партію. Єдина складність – це особи й амбіції лідерів, але про це – нижче. Корчинський, хоча й близький по духу, але дуже багато знає і навряд чи піде на будь-яке об’єднання, принаймні, на цьому етапі.

Найцікавіший Центр – політичне «болото» нашого поля. Так звані націонал-демократи, ліберали і до них подібні. Називати поіменно немає сенсу, а то, бодай одну, потужну політичну силу не згадаєш і вже маєш клопіт. Чому так саркастично? А ви спитайте отих «за українців», «фронтовиків», «нашоукраїнців» і т.п., що розмножились, мов мишенята в урожайний рік на полі недбалого господаря, у чому їх ідеологічна розбіжність. Думаєте, дадуть відповідь? Сумніваюсь. Ліберали за своєю економічною сутністю, самопроголошені націонал-демократи за ідеологією, ця політична маса, на превеликий жаль, є найбільш вагомою у нашому суспільстві. Від цього нікуди не дінешся. Не згадую у цьому контексті «Батьківщини». Маю шанс нажити зараз чергову порцію, якщо не ворогів, то жорстких опонентів, але мушу сказати. Для себе я вже більш як рік тому поставив хрест на політ-проекті «Батьківщина». Спробувати ребрендінг, за відсутності харизматичного лідера, навряд чи вдасться. Місцеві менеджери, хто продався з патрохами, хто розгубився й ввійшовши у глибокий ступор, так з нього і не вийшов. Останні спроби активності не більш як подригування лапками препарованої жабки. Рефлекс, знаєте. Пропонувались виходи, але там всі розумні – ігнорували. У тому ж таки Центрі перебуває й партія влади, але у неї свої методи єднання, які вона з успіхом використовує. Вони нам – не цікаві.

От, маючи перед собою три центри тяжіння, три вектори напрямку розвитку суспільства й треба об’єднуватись. Справа нелегка й болюча. Але – треба. Інакше – політична смерть й довічне забуття у кращому разі.

Тепер про методи. З сьогоднішніми лідерами на чолі – об’єднання неможливе! Аксіома! Будь-які дії щодо об’єднання нинішніх «еліт» – імітація процесу, не більше. Надто довго керманичі у владі, надто багато особистого накопичилось, хай навіть у молодих за віком. Оскільки нас цікавить опозиція, її і будемо мати на увазі говорячи про об’єднання. Слід створити знизу, підкреслюю, знизу – до верху Координаційні об’єднавчі ради (КОР) із зацікавлених представників політичних партій та громадських організацій. Подекуди їх конфігурація може бути різною. Це – не страшно. Подібні КОРпункти повинні бути створені від, принаймні, районів і вище. Проаналізувавши тенденцію й реальне бажання до об’єднання – реалізувати його на базі однієї з партій (творення нової – процес, за нинішніх умов, ненадійний і надто вартісний) зі зміною, за потреби, назви. Часу обмаль, але він ще, на щастя, є. Справа за малим – бажанням.

Не буду навантажувати вдячного читача, ще хотів про вибори, але це – іншим разом. Я сподіваюсь.

Олег Мартинюк