Події в житті людини можуть дивовижним чином стикуватися між собою. Часто – через досить тривалий проміжок часу.

Більш як 40 років тому вступний екзамен з історії в Чернівецькому тоді ще  держуніверситеті у мене, пригадую, приймав викладач на ім’я Петро Яценюк. За білетом мені довелося розповідати про події громадянської війни на Україні, зокрема, про махновщину. Я звісно ж, як добросовісний радянський абітурієнт, намагався донести до екзаменатора всі свої пізнання з теми, наводив приклади з книг і фільмів, попутно висловивши своє ставлення до вояків з Гуляйполя як до розбійницької ватаги, яка виступала проти інтересів народу. Які, звичайно ж, самовіддано і навіть героїчно захищала червона армія під проводом ВКП (б). В якийсь момент я, очевидно, передав куті меду у своєму славослів’ї на адресу молодої країни рад і помітив, що екзаменатор якось скривився і зробив ледь вловимий порух рукою наче відмахувався від набридливої комахи. Мені здалося тоді, що значно старша, мудріша і збагачена життєвим досвідом і недоступними мені знаннями людина, можливо, знає щось таке, що не вкладається в офіційну радянську доктрину. І мій комсомольський “дитячий лепет” вкупі, можливо, з літньою спекою викликав  таку спонтанну реакцію. Все ж свою “п’ятірку” за екзамен я отримав і, гордий собою, пішов хвалитися батькові…

Січень 2019 р. Стою й дивлюся на величезний білборд, на якому син отого мого давнього чернівецького екзаменатора, гордо повернувши голову з солідною і доглянутою бородою  й дивлячись мужнім поглядом кудись у далечінь (праве око чомусь більш примружене, ніж ліве) заявляє, що ніколи не варто здаватися, коли віриш в Україну. Або ж –  коли за тобою правда. Ота сама правда, вочевидь, постає у вигляді якоїсь твердої опори, на зразок стіни, на яку можна опертися.  Чи, бува не тої стіни, на кордоні з Росією, до спорудження якої встиг активно долучитися герой білборда і  яка вже встигла обрости не так мохом, як численними історіями про зловживання? Серед потенційних кандидатів у Президенти він начебто не фігурує, отож отой погляд спрямований більше у осінь, тобто в парламентську кампанію. Він (оцей погляд) зовсім не такий, з яким промовлялося “Юля!!! Юлечка!!!” (цікаво було простежити подальший розвиток стосунків з “Юлечкою”, а також взаємний обмін “компліментами”). За своєю рішучістю він більше пасує до знаменитого “Куля в лоб – то куля в лоб”, яке нині стало приводом для численних жартів. Відколи його з почестями і з букетом квітів винесли з-за трибуни (цей вчинок-витівку ексцентричного депутата від Тернопільщини, до речі, зовсім не схвалюю), він перебуває начебто в політичному затінку, хоча, доводилося чути, зберігає повний контроль над своєю політсилою і значний вплив в українському політикумі.  Його погляд з плаката – свідчення цього. Тільки от з огляду на минулий background мимоволі викликав у мене гримасу, схожу на ту, яку скорчив його батько більш як 40 років тому на екзамені з історії, коли я трохи переборщив у тавруванні “ворогів народу”. Я, таким чином, через кілька десятиліть отримав певну моральну сатисфакцію.

Події в житті людини, справді, можуть дивовижним чином стикуватися між собою. Часто – через досить тривалий проміжок часу…

Ігор Дуда