Коли заходить мова про люстрацію, точніше, про те, як ми знову можемо прогавити цю можливість очищення суспільної атмосфери, мимоволі звертаєшся думками до досвіду інших країн у цій царині. І не лише до прибалтів чи чехів, які здійснили цю процедуру рішуче й ефективно, а й до більш давньої епохи.

люстраціяПісля Другої світової війни у Німеччині, як відомо, методично й наполегливо проводилося політика денацифікації. Розпускалися організації, що мали відношення до нацистського режиму, особи з сумнівним минулим і передусім – колишні члени НСДПАП, – позбавлялися права займати державні посади… Іноді, звичайно, діяв принцип «Ліс рубають – тріски летять», під денацифікацію попадали й люди, котрі не були замішані у злочинах режиму, але таке трапляється в усі часи й в усіх народів.

Цікавою й показовою в цьому плані є доля грос-адмірала Карла Деніца, головнокомандувача військово-морським флотом Рейху, а після самогубства Гітлера – глави держави. На Нюрнберзькому трибуналі Деніц мав усі шанси ступити на ешафот разом з багатьма іншими засудженими до страти вищими нацистськими функціонерами – очолюваний ним підводний флот добряче допік під час війни конвоям союзників. Німецькі субмарини наводили жах на морських шляхах і в якийсь період майже повністю паралізували поставки життєво необхідних матеріалів у Великобританію. Але адвокати Деніца змогли довести, що американці на Тихому океані використовували такі самі методи підводної війни, тобто вступив у силу принцип tu quoque (латинською – «так само, як і ти»). Остаточно ж врятував шию грос-адмірала від зашморгу засвідчений навіть його противниками факт гуманного поводження з військовополоненими у таборах, які перебували під юрисдикцією ВМФ. Все ж 10 років ув’язнення Деніцу «вліпили», і відсидів він свій термін «від дзвінка до дзвінка». Вийшовши на волю, він отримував від уряду ФРН лише капітанську, а не адміральську пенсію, оскільки термін служби Гітлеру йому в загальний стаж не був зарахований. Деніц сприйняв це з розумінням і не висловлював протестів. Він до останніх своїх днів був упевнений, що виконував солдатський обов’язок, а в останню путь його проводжали не лише товариші по зброї , а й багато хто із колишніх противників.

У світлі усього сказаного виникає природне запитання: а що було б, якби у нас спробували позбавити колишніх апаратників, а також співробітників «компетентних органів» немаленьких пенсій та інших привілеїв? Адже гріхи багатьох з них на терезах об’єктивної справедливості, як мінімум, не поступаються прогрішенням колишнього головнокомандувача Kriegsmarine. Той, принаймні, керувався кодексом честі офіцера, не строчив доносів і не зводив наклепів… Ідеологічну а разом з нею і юридичну підставу при бажанні можна було б відшукати. Можна лише уявити глибину «благородного обурення» тих, хто потрапив би під очищаючий струмінь люстрації…Галасу було б багато, однак через те, що його досі не було, наше суспільство й далі перебуває в стані якогось роздвоєння: думки ніби спрямовані в майбутнє, а старі гріхи висять на ногах гирями і не пускають.

Нинішня кампанія з люстрації, ще не встигнувши набрати темпу, стати незворотньою і по-справжньому ефективною, уже перетворюється на нашому провінційному рівні на зведення дріб’язкових порахунків і банальне обпльовування недругів чи опонентів. При цьому в ролі викривачів нерідко виступають особи, які нічим не кращі за тих, кого вони так заповзятливо хочуть зробити об’єктом всезагального осуду. Прийнятий у першому читанні Верховною Радою закон про люстрацію начебто окреслює коло першочергових «претендентів» на люстрування. Окрім таврування прислужництва антинародному режиму та ряду інших відносно абстрактних «прегрешеній», закон містить і такий майже нездоланний для багатьох пункт, як невідповідність реальних статків офіційним доходам. Невже знову все завершиться легким переляком?

Ігор Дуда