Морально-психологічний портрет тієї чи іншої країни складається з суми мільйонів портретиків її громадян. Усі ми, разом з усіма нашими чеснотами і вадами, визначаємо обличчя держави і, відповідно, створюємо про неї враження.

По сусідству зі мною живе вельми цікава, сказати б, колоритна жіночка. ЇЇ  енергія буквально б’є через край; вона постійно у справах, а коли сміється чи лається з чоловіком, то це чує увесь будинок. А ще вона вельми сентиментальна і чутлива – переважно тоді, коли зачіпають її інтереси. Отоді вона миттєво із сумирної кішечки перетворюється на розлючену тигрицю, ладну розшматувати всіх, хто їй заважає. А вже за хвилину пустить сльозу (цілком щиру!) за долею покинутих напризволяще дітей.  А ще за якийсь час із зловтіхою розповідатиме про невдачі відомого бізнесмена, котрий живе неподалік. І киватиме при цьому на небо, мовляв, там  усе бачать і кожному воздають по заслузі. А невдовзі лаятиме на всі заставки нечистих на руку чиновників, до яких не підступитися без хабара, і принагідно роздумуватиме, скільки ж доведеться дати «на лапу», щоб  влаштувати родича на «тепленьке місце». І як потім затрачені гроші «відбити»… Полюбляє вона також згадати, як спритно їй вдавалося обводити навколо пальця незвиклих до наших гешефтних оборудок поляків. І сміється вона, оповідаючи це, так щиро й радісно, точнісінько як дитинча, якому пощастило обдурити свого приятеля у грі в фантики.

Вона для мене – втілення України з її заповзятливістю, енергією, підприємливістю, співучістю, гумором, сентиментальністю і водночас – неприємною хитруватістю,  заздрісністю, пліткарством, властивістю радіти з приводу невдач ближнього і у слушний момент зробити йому хоча б дрібну, але пакість. Вона вся наче зіткана із різнобарвних клаптів, іноді зворушливих, іноді – смішних, а іноді – просто відворотно-непривабливих. Чого в цій суперечливій суміші більше: вродженого чи набутого? Щиро скажу – не знаю.

Ігор Дуда