«Отакі в нас люди»  – цю фразу в різних варіаціях можна чути частенько.

Коли хтось тишком-нишком поцупить те, що погано лежить;

Коли сміття й усілякий непотріб викидають просто поміж будинками;

Коли хтось нахабно преться без черги до кабінету в поліклініці;

Коли продають свій голос за сотню гривень на виборах;

Коли в очі говориться одне, а поза очі – зовсім інше;

Оцих «коли» – безліч. З них формується уявлення про нас як про народ, а також наша самооцінка й самоусвідомлення. Тому, мабуть, не варто дивуватися нашому місцю на задвірках світового прогресу, як і нашій ролі європейського наймита і поставника «живого товару» для будинків розпусти. Нічого не вдієш – «отакі в нас люди».

Але найцікавіше те, що в переважній більшості випадків ота фраза промовляється тими, хто в наступну хвилину чи за наступним поворотом вчинить точнісінько так само, тобто вкраде, оббреше, лжесвідчитиме, нахабно лізтиме поза чергою… І тоді вже на його (її) адресу хтось презирливо кривитиметься і скаже, які у нас люди… І кінця цьому ланцюгу не видно.

То чому ж у нас «отакі люди»? Можна, принаймні, висунути деякі версії. Постійне, протягом століть, життя «під кимось» виробило у наших людей, по-перше, стійку недовіру і внутрішній спротив до здебільшого ворожої влади і, відповідно, встановлених нею законів і правил. Вміння схитрувати, обійти їх чи просто, даруйте, наплювати на них стало вважатися у суспільстві ледь не доблестю. Відтак маємо яскраво виражений і масовий правовий нігілізм.

По-друге, отой самий  історичний фон неминуче призвів до формування потайливості вкупі з показушною, суто зовнішньою релігійністю. Інакше важко пояснити, чому та чи інша «благочестива душа», ледь вийшовши з церкви, продовжує творити підлі справи, вважаючи, мабуть, що авансом отримала за них індульгенцію. То чи не тому в нас «отакі люди»?

Ігор Дуда