Не знаю, чи підпадають під дію закону про декомунізацію сформульовані ще Фрідріхом Енгельсом “три закони діалектики”, якими щосили забивали голову на лекціях і семінарах з діалектичного матеріалізму студентам радянських вузів. Думаю, навряд – вони таки нерідко справджуються в житті. Зокрема – в діяльності нашої Верховної Ради.

Спробую максимально стисло (після довжелезних славоспівів на підтримку кандидатів у депутати на них виробилася алергія) це продемонструвати.

Перший з них – закон єдності та боротьби протилежностей – проявляється в стінах новітнього українського парламенту з перших днів його існування. В спільному голосуванні демократів і суверен-комуністів за незалежність України. В діапазоні гасел “Комуняку – на гіляку!” і “Долой РУХлядь!”. В запеклих суперечках у сесійному залі та дружніх посиденьках в парламентському буфеті. Присутність одних давала й дає можливість іншим вправлятися у полемічному сарказмі (і лихослів’ї), що давало й дає змогу постати у виграшному світлі перед  електоратом.

З другим – законом переходу кількісних змін у якісні – справа складніша. Яким би не був партійний і персональний склад Верховної Ради, які б закони вона не приймала, які словесні й кулачні баталії не спалахували б у її стінах – майже завжди рейтинг її довіри (включно з останнім скликанням) вимірювався “смішними” кількома відсотками. Якісні зміни, звісно, були – якщо вважати такими, приміром, сумнозвісне “тушкування” – але стосувалися вони “розкладів” всередині фракцій і жодним чином не позначалися на тому, задля чого, власне, парламент обирався, тобто захисті інтересів виборців.

Зате третій виведений Енгельсом  постулат – закон заперечення заперечення – на останніх виборах до ВР справдився майже повністю. Електоральний тріумф “слуг народу” практично змів зі сцени тих, хто прийшов до парламенту на хвилі Революції гідності, усунувши, в свою чергу, попередню зграю прихвоснів  Януковича. Це в підсумку вилилося аж у 4% довіри з боку громадськості, про що згадувалося всіма і на всіх телеканалах. Як результат – поза межами нової ВР виявилися такі, здавалося б, “непотоплювані авіаносці” українського парламенту, як Володимир Литвин, Олег Ляшко, Вячеслав Кириленко, Олександра Кужель, Костянтин Жеваго… А ще – одіозні Ігор Кононенко, Сергій Ківалов і його тезко Пашинський (за якими аніскільки не шкода). А ще – Надія Савченко  (ще недавно – “славна донька України”). А ще – Андрій Іллєнко (за яким, зізнаюся, трохи шкодую). А на місцях не допомогли ні запевнення не допустити реваншу, ні нав’язлива реклама власних здобутків, ні наспіх організоване висвітлення звершень на благо громади, ні порука відомих осіб – ступінь недовіри до “колишніх” просто вихлюпував через край…

Гіпотетично у новій Раді, судячи з однопартійної монополії “Слуги народу”, мала б переважати єдність і не мало б бути місця для боротьби протилежностей. Гіпотетично у ній більш ніж суттєві персональні зміни можуть привести й до якісних трансформацій. Але… чи  не почнеться уже невдовзі, як пророкує багато хто з нинішніх “лузерів”, інтенсивний процес заперечення заперечення?

Діалектика, взагалі, складна штука…

Ігор Дуда