Доля, можна сказати, дарувала мені неабиякий привілей: відсутність потреби регулярно користуватися комунальними транспортом. Отож, роблю це лише у виключних випадках – за крайньої потреби. І про цю милість фортуни майже щоразу згадуєш, коли ота сама потреба занесе тебе у маршрутку. Якщо ж враження від неї підсилюються ще й спекою, що панує надворі, то вони стають справді неповторними…

Спершу подумалося, що живу в благословенну пору цілковитого пандемічного благополуччя. З усіх пасажирів маршрутки № 19 маска за всіма правилами прикривала обличчя лише однієї пенсіонерки. У більшості  решти пасажирів вона теліпалася на підборідді, ще у одного  – на вусі, а двоє дівчат обходилися й зовсім без отого клаптя тканини, який вже добряче всім набрид. Але ж, здається, відміни розпорядження властей щодо її носіння, зокрема в комунальному транспорті, читати не доводилося, а отже, воно залишається чинним. Залишається, але – далеко не для всіх. Напевно, варто було б поцікавитися думкою з цього приводу водія, але він в цей час був зайнятий важливою розмовою по мобільному телефону – зі сміхом розповідав співбесіднику, як Іван обдурив Миколу, а той не витримав, і щось там зробив у відповідь. На зупинках маршрутка зупинялася, до салону заходили пасажири (здебільшого з масками на бороді) авто рушало далі, а про перипетії стосунків невідомих мені Івана та Миколи можна було слухати ще довго.

Наш сумнозвісний “бардак”, який пронизує всі сторони суспільного життя, починається, як відомо, з дрібниць. За бажання, хтось із прискіпливих правоохоронців чи громадських контролерів (доводилося чути, мають такі повноваження) міг би легко виявити в цій маршрутці (й десятках інших, що курсують містом) цілу купу порушень, починаючи з “безмасочників” і закінчуючи розмовою водія по “мобільнику” під час руху. Але… кому хочеться займатися цією марудною справою – їздою в маршрутках в спекотну пору? Мені, наприклад, скористатися нею захочеться ще не скоро…