Прокинувшись вранці, якийсь час не міг збагнути, від чого раптом уже в ліжку піднесений настрій? Кави ніби ще не пив, на пробіжку не виходив… Аж раптом згадав: це ж нині День Конституції!

Я радий, що вона в мене і у всіх нас є. Без неї життя було б не життям, а так, жалюгідним скнінням. А з нею я почуваюся захищеним. Впевненим у своєму завтрашньому дні. Та що там – просто невразливим!  

Якщо подумаєте, що я, як співав В.Висоцький, “подвинулся рассудком”, то не кваптеся зловтішатись. Ще ні – просто пригадав усміхнені, рум’яні обличчя місцевих очільників різних рангів на тлі їхніх вітань з цим грандіозним днем. І спробував уявити, чи/наскільки вони самі вірять в те, з чим вітають простолюд. Адже справді, важко назвати хоча б одне положення Основного закону з тих, що стосуються людських прав, втілення якого в життя не виглядало б разючим контрастом між задекларованим і реальним. А деякі милозвучні статті, співставлені з далеко менш урочистою дійсністю, сприймаються просто як казка для дорослих.

“Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю… Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.” (стаття 3).

В якогось скептика може виникнути не зовсім зручне запитання: ким визнаються і ким та якою мірою забезпечуються і гарантуються? Знайти тут “крайнього”, чи то пак, відповідального  зазвичай – величезна, часто нерозв’язна проблема. Як і зі статтею 8, яка стверджує, що “в Україні визнається і діє верховенство права”.Ось так – “ничтоже сумняшеся” твердження, в основі якого має бути сильна держава з ефективними правовими інститутами, натягається як камуфляж  на заполітизований безлад з кульгавою економікою, що часто постає в іпостасі жебрака з простягнутою рукою, і знервованим і вкрай дезорієнтованим населенням.  

Іноді виникає вже зовсім крамольна думка: навіщо  цей фіктивний за  своєю суттю документ, найбільш реальним наслідком якого є… зайвий вихідний день? Он Британія якось обходиться без формальної конституції – і нічого, не розвалюється. Та й люди з неї не втікають хто куди, а навпаки – з усієї Євразії й Африки прагнуть туди потрапити.. Як не крути, а робилося це передусім для того, щоб показати світові, що ми теж не ликом шиті, на чомусь розуміємося. Он який основний документ сотворили – сам Пилип Орлик позаздрив би! Однак… чи не чесніше було б тим, хто зручно вмостився біля владного керма й корита (у наших умовах це – нерозривна і взаємозалежна єдність) просто сказати своєму народу: «Шановні співгромадяни! Зараз такий час, коли кожен передусім змушений дбати про власну шкуру. Держава, її інститути та усілякі законодавчі акти – це фікція, створена про людське око для того, щоб мати пристойний вигляд в очах решти світу. Вони нездатні гарантувати вам хоча б мінімум того, що фальшиво й безсоромно декларується: забезпечити достойне життя,  захистити  від зубожіння, від тотально скорумпованого й нахабного чиновництва, позбавити тривоги за майбутнє себе і своїх дітей…Так що, шановні, давайте собі раду, як можете». Думаю, це саме той випадок, коли груба відвертість була б кращою, ніж солодкозвучний обман.

І оскільки до Основного закону полюбляють вносити правки, перекроюючи його на власні смаки, я вніс би декілька своїх пропозицій, що, як на мене, мають визначальний характер. Відразу ж в розділ І, де йдеться про загальні засади, вписав би, що головним регулюючим елементом державного політичного і економічного  устрою є і ще невідомо скільки буде корупція. А вже трохи нижче, у розділ ІІ, в якому красиво і розлого описуються наші  права і свободи, першим пунктом поставив би “найбільшими правами і свободами користується той, хто має більше прав, грошей, нахабнішу пику чи волохатішу лапу”. Трохи, можливо, вийшло б не надто врочисто і піднесено як для конституції, але, думається, реалістично.

Так, щось таки залежався я в ліжку… Пора в парк, на фіззарядку і пробіжку. Скористаюся статтею 13, де йдеться про землю, атмосферне повітря, які є правом власності народу. Наразі першою можна ще ходити, а другим – дихати. Спасибі й за це…

Ігор Дуда