Відразу скажу: Україна має бути вдячною країнам Заходу за всю ту допомогу, що він їй надає. Важко сказати і страшнувато припустити, що було б нині з нами, якби не поставки західної зброї, техніки спорядження  вкупі з розвідданими того ж походження, якими, доводилося чути, ми з користю для себе послуговуємося. І сам факт солідарності з нами Франції, Великобританії, які свого часу добряче натерпілися від агресії німецьких нацистів, не залишає каменя на камені від недолугої путінської пропаганди стосовно “борьбы с неонацизмом”. Справді, з якого б це доброго дива західним демократіям підтримувати “нацистів”, з якими вони 80 років тому боролися в складі антигітлерівської коаліції?

Підтримкою західних держав закладається фундамент нашої, хочеться вірити, перемоги – це беззаперечно. Однак ця підтримка, як підказує досвід тривалістю в рік, може іноді мати не зовсім такий вигляд, який потребують ЗСУ (доводилося чути нарікання, в тому числі й Президента, на занадто сильний “крен” у поставках в бік стрілецької зброї). Не кажучи вже про таку важливу річ, як своєчасність наданих нам засобів боротьби. Отож і доводиться не так вже й рідко читати й чути про “далекобійну артилерія, яку нам начебто обіцяли партнери”. І про те, що “якщо б ми отримали ці ракети, це стало б прикрою несподіванкою для росіян”. І що “якщо ми отримаємо ці ракети, це стане серйозним ударом по логістиці Росії”. І що “коли б ми мали чим їх “накрити” в глибших тилах, вони б так впевнено й нахабно не почувалися”…

Трохи забагато отих “якби”, “якщо, коли”, “начебто”, “стало б”… Словом, форм умовного способу, який, як відомо, має одну прикру властивість, а саме: він не завжди стає реальністю. Он шеф МЗС Дмитро Кулеба,  і глава Міноборони Олексій Резніков переконують, що західні винищувачі нам таки нададуть, а президент США Джозеф Байден вносить свою вагому корективу в ці заяви: “На думку військового командування США поставляти F-16 Україні нині передчасно, слід зробити акцент на більш потрібній їй в даний час зброї”. Якщо закрити очі на те, що в даному випадку Захід нас не “перегодовує”, а радше “недогодовує”, то можна ненароком скотитися до наративів рашистської пропаганди, яка постійно стверджує, що Україною керують з Вашингтона. Невже американці таки справді краще за нас знають, що нам найбільше і найперше потрібно?

А от цілком реалістична оцінка від генсека НАТО Йенса Столтенберга: “Україна потребує більше боєприпасів, ніж країни НАТО їх зараз виробляють”. І ще одна, трохи більш белетристично висловлена думка представника ЄС із питань зовнішньої політики й політики безпеки Жозепа Борреля: “Зеленський і українці отримують масу оплесків, але недостатньо боєприпасів. Це парадокс. Вони потребують меншої кількості оплесків і більших поставок озброєння”.

Здавалося б, боєприпаси – простіша справа, ніж винищувачі й усе, що з ними пов’язане. Проте можна пригадати, що Україна сама могла б накопичити їх, якби не допускала впродовж кількох попередніх років періодичних  “феєрверків” на  своїх складах.

Знову оті кляті “могла б” і “якби”…