Наприкінці травня у Павлоградському полку з охорони особливо важливих державних об’єктів прощалися із майором Віталієм Куриловичем. Чоловік загинув у тому ж гелікоптері, що й генерал Кульчицький. У Тернополі мало хто знав, що загинув ще один наш земляк.

– Я тоді якраз сесію слухав, і Турчинов оголосив, що під Слов’янськом літак збили з генералом Кульчицьким, – розповідає 79-річний тернополянин Іван Курилович. – Ну, послухав та й все – що я знаю. А за дві години подзвонили, що разом з ним був і мій син Віталій. Я ще питаю: «Може, то неправда, може то щось наплутали?.. – Сказали, що ні, правда.

Розповідаючи, літній чоловік раз по раз намагається заспокоїтись. На очі набігають сльози. Пан Іван каже, що телефонують синові друзі із Павлограда, аби підтримати. Додому, у Тернополі, заходили після трагедії однокласники. А ось з місцевої влади, військкомату навіть ніхто не зателефонував, ні словом не обмовились про співчуття.

– Може на місці тут не знали, – припускає батько. – Але у військкоматі точно знали. Бо син майже кожної весни та осені приїжджав за набором строковиків. Ні дзвіночка… Ні до мене не приходили, ні до доньки. Он у мене дружина вже 28 років не ходить, розсіяний склероз, інвалід І групи. Нічого… Мені не треба ніякої допомоги, я нічого не прошу. Але ніхто і слова не сказав…

40-річний майор Віталій Курилович, як повідомили невдовзі після трагедії ЗМІ, був на гелікоптері МІ-8, що виконував завдання із розвозу продуктів харчування та заміни особового складу. 29 травня під час повернення з 5-го блокпоста гелікоптер збили.

У Павлограді – від солдата до офіцера

– Син народився у Тернополі, навчався спершу в 11-й школі, – розповідає Іван Курилович. – Потім ми переїхали на “Східний”, тож навчання він уже завершував в 14-й. Після школи – пішов в армію. Його призивали у Закарпатську область, у музикальну роту, бо грав на гітарі, акордеоні, спортом займався. Але він не захотів. Сказав, що піде тільки у внутрішні війська. Пішов. Потім закінчив офіцерські курси. І так служив до останнього.

Весь службовий шлях у 22 роки, від рядового солдата і до офіцера – начальника групи бойової підготовки, пройшов у Павлограді, у військовій частині №3024 з охорони особливо важливих державних об’єктів.

– У сина залишились в Павлограді дружина та двоє синів – 19 та 10 років, – продовжує Іван Курилович. – Він одружився десь через два роки після армії. Додому приїжджав раз на два роки, а у Тернополі бував часто – приїжджав за строковиками. Їздив і я до нього у Павлоград, у частину. Телефонував часто.

Батьки Віталія знали, що син буває у зоні АТО. Подробиць він не розповідав, але був переконаний, що українці виженуть зі своєю землі «ту банду».

– У них там була перевалочна в Харківській області, і він туди возив зміну, – додає Іван Курилович. – Одних забере – інше відвезе. Останній раз він їздив з Кульчицьким. Я питав його: «Віталію, чому ти так часто туди літаєш? Там більше нема кому?», а він каже: «Якщо не я, то хто?». Я телефонував до нього 27 травня, він казав не телефонувати. Мовляв, приїде додому – перетелефонує. А 29 травня сталась біда.

«Одним миром мазані»

Про трагедію батьків Віталія повідомив командир частини. З ним Курилович-молодший навчався разом у Харківському інституті та й жив поруч.

– Говорив із сином якраз перед виборами, – додає пан Іван. – Питаю, що там у них на сході буде з тою кампанією, бо ж схід і захід – трохи різне. Він каже: «Знаєш, тату, нема з кого вибирати, вони всі одним миром мазані, але мусимо вибрати». І ще казав, що Україна буде єдина. Ми все одно виженемо цю банду. А про деталі ми не говорили. Якби він був тут, на місці, то можна було б більше. А по телефону – хто що розказує…

Похоронили сина у Павлограді. Була думка, щоби зробити це у Тернополі. Утім, невістка переконала, що там – його дім, друзі.

– 5 липня минув сороковий день, – каже батько. – Хочеться, щоб всі ці події уже завершились. Мого сина вже не повернути. Але не хочу, щоб діти далі гинули. Бо нема гіршого, як хоронити дітей.

Джерело: “20 хвилин“

[youtube1]wragOIYMm3c[/youtube1]