Заголовок начебто передусім передбачає висвітлення агресивної війни ЗМІ країни-агресора. Тут все більш-менш ясно і суттєво не відрізняться від прийомів і методів, що їх застосовували агресори і їхній обслуговуючий медійний персонал, тобто чорнильні, машинно-друкарські, радіо-та телевізійні холуї раніше. Звичайно, з поправкою на сучасні технічні можливості. А ще (якщо мати на увазі нинішню ситуацію) – на широкую “русскую душу” з її ведмежою делікатністю, нахрапистою хамуватістю і головне – вмінням (чи навіть даром) “ничтоже сумняшеся” брехати у вічі всьому світові. Без жодної сором’язливості і натяку на почервоніння. Отож, вторгнення  російської орди в Україну в їхньому тлумаченні виглядає не жорстокою навалою, а загорнутою в евфемізм “спецоперацією” (як мовиться, відчуйте різницю). Мета ж цієї “операції” – висока і благородна: ні більше ні менше, ніж звільнення українців від терору неонацистів, під яким вони, сердешні, ось уже стільки літ знемагають. Методи отого звільнення за своєю суттю, а головне – правдивістю, мало чим відрізняються від тих, що їх радянська армія практикувала у 80-х роках у Афганістані: саджала деревця навколо Кабула, розповідала замурзаним дітлахам (через перекладача з фарсі), як гарно живеться діткам у СРСР. Ну, а коли вже дізнавалися, що у якогось афганця у віддаленому гірському кишлаку трапився розлад шлунку, туди відразу ж споряджався гумконвой з медичною бригадою, пересувною кіноустановкою і гостинцями для тамтешніх діток – так, принаймні, стверджували органи главполітуправлєнія радянської армії. Чому після таких гуманітарних місій “чорний тюльпан” доставляв у різні куточки СРСР цинкові труни – пояснювалося неохоче, крізь зуби. Або не пояснювалося зовсім…

Тепер – про наші українські ЗМІ. Часто можна побачити, як репортери, виконуючи свій професійний обов’язок, розповідають телеглядачам про військові дії під гуркіт обстрілів і авіаударів. Можна зі смутком регулярно читати сповіщення про загиблих на війні краян. Можна почути, як військові експерти у студіях намагаються об’єктивно аналізувати ситуацію на фронті й у питанні допомоги наших союзників і партнерів. Та попри це, нерідко виникає враження, що наші фахівці телеетеру демонструють тенденцію видавати таке бажане для всіх нас, українців, за дійсне. “Вам  не здається, що ПВК Вагнера повинно ось-ось “видихнутися?”, – запитує, приміром, ведучий, наперед підказуючи співрозмовнику бажану для себе відповідь. Звичайно, хотілося б, щоб росіяни не просто “видихалися” а й “виздихали”, і ЗСУ робить, напевно, все можливе для цього, але… чи доречний не зовсім обгрунтований оптимізм? Викривлення (чи прикрашання) реальної картини, як підказує досвід,  ніколи не доводить до добра…

Суто по-людськи це зрозуміло – всім хочеться, щоб війна закінчилася якнайшвидше. І неодмінно – нашою перемогою. Вочевидь, це палке бажання, що іноді межує з дитячим, спонукає наших медійників майже від самого початку російського вторгнення раз за разом стверджувати, що матеріальні й людські резерви ворога вичерпуються (ось-ось вичерпаються зовсім!); що його моральний дух, мотивація і, відповідно, бійцівські якості вкрай низькі, і російські вояки найбільше хочуть дременути назад до Росії або ж сховатися десь у наших лісах; що санкції ось-ось повністю обвалять російську економіку; що Татарстан, Башкортостан разом з Чечнею зовсім скоро захочуть стати суверенними і незалежними; що Путін в Кремлі доживає останні дні, а його оточення через день-два збереться з духом і таки придушить його подушкою (як це вже траплялося в історії “великой Рассеи”)…

Добре б, звичайно, якби все це було саме так. Але ж… он і далеко не схильний до панікерства військовий експерт Олег Жданов визнає, що росіян багато і в них багато чого ще є для того, щоб воювати. І воювати, за його словами, вони таки вміють – інакше ми б уже давно вийшли на кордони 1991 року. Отож надміру оптимістичні й майже переможні реляції можуть лише дезорієнтувати, а в подальшому – обернутися гірким розчаруванням. То, може, таки краще гірка правда? Але як повідомляти її таким чином, щоб вона не деморалізувала, а навпаки – мобілізувала людей і вселяла в них, якщо хочете, священну ненависть? Напевно, не підрахунками, скільки мільйонів доларів витрачає Росія на ракетні обстріли українських міст (ми так  сильно занепокоєні добробутом рядових росіян?). Тут треба багато що продумати і зважити. Ця несподівана для багатьох біда змушує дивитися багато на що по-іншому. Ніхто ж бо не очікував, що в Європу ХХI століття з мороку історії вторгнеться орда варварів…