Звістка на стрічці новин болісно вразила, хоча вона із розряду тих, до яких нині вже можна було б і звикнути, адже повідомлення про смерть людей з тих чи інших причин стали цілком буденними. І коронавірус стягує свій моторошний податок, і інші хвороби буквально косять людей, і п’яні “шоферюги” ніяк не вгамуються… І все ж інформація про смерть колишнього міського голови Богдана Левківа різанула свідомість і розворушила  пам’ять: ще порівняно недавно я зустрів його у центрі міста і, за професійною звичкою, попросив дати прогноз на якийсь футбольний матч. Він тоді, пригадую, подивився на мене своїм мудрим поглядом, ледь усміхнувся у свої чудові вуса – мовляв, ну як доросла людина може займатися такими дурницями… Та все ж поставився до мого запитання із розумінням. І принагідно поскаржився: щось не дуже добре почуває себе, тиск “скаче”… Попри це, окинувши оком його постать і глянувши на обличчя – вольове, мужнє, енергійне – вірилося, що всі ці проблеми він успішно і з гідністю здолає.

На превеликий жаль,  вийшло не так…

А ще мені пригадується, як під час одного з волейбольних матчів за участю нашої “Галичанки” він, відреагувавши на якийсь гострий епізод на майданчику, легенько торкнувся мого плеча й сказав з розуміючою усмішкою: “Нічого не вдієш – особливості жіночого спорту”.

А ще у моєму архіві є грамота з нагоди професійного свята, Дня журналіста,  підписана ним, тодішнім міським головою Богданом Левківим.

Я не наважуся назвати його своїм приятелем чи навіть добрим знайомим, але щоразу, коли бачив його, у мене виникало бажання не уникнути зустрічі (як це, зізнаюся, буває в інших випадках), а поспілкуватися. І з усіх достойних міських голів Тернополя поспілкуватися суто по-людськи мені випала доля саме з ним…

Можливо, тому, що було в нім щось таке людяне, що неминуче викликало симпатію…