За бажання і мінімальної добросовісності з заголовку можна зрозуміти, що є й та Україна, яку люблю. Про неї – іншим разом. Зараз – про ту, яку таки ненавиджу. Втім, не виключаю, що одразу ж відшукається якийсь щирий “патрийот”, який спалахне праведним гнівом і вигукне: “То їдь до Росії,… твою мать! Люби її!! Ніхто тебе тут не тримає!!!. Маршрут знаєш: чемодан – вокзал – …!!!!”. Якась емоційна літня  жіночка, можливо, заломить руки: “Ой сину, як так можна?! Ця земля ж тебе вигодувала…” Хтось інший, не без шару інтелекту, припускаю, презирливо усміхнеться: “Ну от, ще один параноїк… а що ти зробив  для неї, щоб її засуджувати?”.

У своїй скромній іпостасі провінційного публіциста все ж намагаюся щось робити. Принаймні, привертати увагу до того, що вважаю ненормальним чи неправдивим. Його накопичилося чимало – якраз достатньо для стабільного нуртування всередині отої самої глухої ненависті. До Росії, до речі, не хочу – не в останню чергу через те, що чимало нашого нинішнього свинства по-братерськи привнесено в наше життя саме нею: від гидотних тюркських матюків, тотального побутового безкультур’я, звички все робити “тяп-ляп”, “на авось”, жити “на халяву” – і до повного правового нігілізму і такої ж  повної зневаги до окремо взятої людини, що була головною і визначальною константою в життєвому укладі Росії (СРСР) впродовж століть. І благополучно переповзла через північно-східний кордон до нас. То навіщо ж, за великим рахунком, міняти шило на мило? Хоча й віддаю належне декому з представників її культури, літератури, журналістики, спорту, однак не відчуваю нині до Росії симпатії через те, що ця країна брутально вторглася в мою. І через неї в міста, містечка й села України сумні кортежі регулярно доставляють труни з тілами загиблих. А це означає горе і сльози, що погіршують і без того нездорову моральну атмосферу в суспільстві. До Росії не можу мати добрих почуттів ще й тому, що значною мірою завдяки їй у нас “гуляє” величезна кількість зброї та вибухівки, які дедалі частіше стріляють і вибухають. І тому, що вона дає нині можливість нашим недобросовісним політиканам усі свої помилки і кричущі зловживання списувати на війну в надії, що вона теж їм все спише. А безсовісним ділкам – добряче наживатися на ній (ну як тут не згадати “Кому война, а кому мать  родна”).

Але, на жаль,  перелічені вище російські “чесноти” дуже природно і безболісно “схрестилися” з нашою доморощеною пихатістю, зажерливістю, заздрісністю, брехливістю, інтригантством, принципом “Я сам собі пан”, звичкою радіти з приводу здохлої корови сусіда, натхненно копати ближньому  яму і за зручної нагоди легенько підштовхнути  його туди… І все це – часто під фальшивою маскою декларованої на кожному  кроці релігійності. В умовах дефективної демократії перелічені “гібриди” розквітли пишним буйноквіттям і створили людські типажі, до яких неможливо відчувати чогось іншого, крім відрази і ненависті. Найперше, що шокує: вони ніяк не можуть нажертися. Саме нажертися, бо у їхньому випадку вже не йдеться про просте втамування голоду.  Але нажиратися і обжиратися (залишимо осторонь питання відсутності культури споживання) в країні із значними економічними проблемами (попри бравурні запевнення Президента і Прем’єра)  можна, лише позбавивши життєво необхідного шматка своїх співгромадян.  Тобто, йдеться про  дотримання (точніше, недотримання)  етики  збагачення. І тут дружню руку допомоги залюбки простягає правоохоронна (судова) система. Вона, рідна, коли потрібно, по-батьківськи відведе загрозу, застереже, підстрахує. Ну, а коли “непутяще дитя” вже надто накапостить, то по-батьківськи грізно накиває пальчиком, та й… дасть змогу вислизнути ген за очі – сиди собі в тому дикому Лондоні чи задрипаній Женеві, не мозоль нам тут очі в нашій цивілізованій і правовій…

Приклади столичних топ-мерзотників надихають пройдисвітів регіонального масштабу. В провінції – ті ж самі “розклади”: “кришування”, лобіювання інтересів, тверда ставка в cash за “правильне” голосування, принцип колективної поруки і “рука руку миє”, сміховинні покарання за серйозні корупційні злочини, “відмазування” грошовитих “власть імущих” і “мажорних” злочинців від кари і затягування розгляду судових справ “до грецьких календ”.  А ще – чітке розмежування рівних і “рівніших”. І, звичайно ж, дрімуча, невикорінна корупція.  Ті ж самі урочисті постави у вишитих сорочках із правовірно прикладеною до серця рукою. Такі ж самі смиренні схиляння голови у храмах і фото із священнослужителями, яких мимоволі починаєш сприймати як благословителів негідних справ. І усе – під акомпанемент розлогої псевдопатріотичної, псевдодержавницької і псевдохристиянської балаканини про звитяги пращурів і неминуче щасливе майбутнє. І урочистих звітів про зроблене – зі стриманою гордістю в чесних очах і наголошуванням на тому, що “потреби конкретного тернополянина” пріоритетні. Чи не найбільш зримо наслідки брехливого словоблуддя відчуваються на молодому поколінні. Воно, бачачи і чуючи повсякденні фальш і брехню, відповідає на неї найлегшим і демонстративно негативістським способом: масовим цинізмом, соціопатичною поведінкою, небаченою раніше в молодіжному середовищі жорстокістю і поринанням у світ “бухла”, “ширева”, “баянів”, “груповух” з “фачками-штукатурками” (боюся, чи не переплутав молодіжний сленг). Все це здатне вбити (і таки вбиває віру) в майбутнє цієї держави, якусь більш-менш сприятливу перспективу для рядових громадян.

Коли тарифи і галопуючі ціни на найнеобхідніше важким тягарем лягають на плечі людей (це – до питання про “потреби конкретного тернополянина”), і в намаганні вижити багато хто з них втрачає людську подобу і вдається до мерзенних вчинків, то це – найоб’єктивніша оцінка усього “покращення” і “зростання”. Коли мешканців і без того густозаселеного  мікрорайону “ощасливлюють” новобудовою, законність якої більш ніж сумнівна (а загроза для їхнього спокою і навіть здоров’я – цілком реальна), і ніскільки не цікавляться при цьому їхньою думкою, це – діагноз владі. І – щирості все тої ж турботи про “потреби конкретного тернополянина”.  Коли страшно перетнути пішохідний перехід на зелене світло, оскільки воно  ні до чого не зобов’язує розбещеного відчуттям безкарності “шоферюгу” – це вичерпна атестація її законодавчій і правоохоронній системам.  Коли воєнкомати влаштовують ледь не облави, щоб силоміць загнати у стрій одних, в той час як інші відкрито, з цинічною посмішкою насолоджуються життям, виникає запитання: ми єдиний народ, що перебуває у стані фактичної війни, чи розрізнені “групи за інтересами”? Коли родич людини, яка вважається символом визвольної боротьби, приїжджає перед виборами й закликає голосувати за кандидатів, репутація яких в очах громадськості є далеко не однозначною, то мимоволі починаєш відчувати сумнів у речах, здавалося б,  аксіоматичних і  непорушних.  Починаєш відчувати сумнів у твердості фундаменту, на якому будується держава. Чи можна побудувати щось стійке і довговічне без фундаменту? І чи можна любити таку державу? Не виключено, що й можна – якщо мати стійку схильність до мазохізму.  Я наразі її не відчуваю. Отож – читайте заголовок.

Ігор Дуда