Дозволю собі дещо відсторонений вступ. Мені траплялося читати мемуари німецьких і радянських воєначальників періоду Другої світової війни. Мимоволі впадала у вічі спільна для авторів особливість. В мемуарах німців війна поставала у вигляді своєрідної шахової партії. Ось тут мої сили, а ось тут – війська противника. Моя бойова задача ось така. Для її виконання я планую зробити ось це і це. Противник може вжити ось таких контрзаходів. Щоб перешкодити йому, я планую ввести в бій ось такі підрозділи. Під час бою виникли непередбачені відхилення від плану. Розвідка доповіла про стягнення у район боїв резервів противника. Тому я вирішив діяти ось як….

Можливо, сухувато, але – по-воєнному точному. А от у спогадах радянських полководців передусім згадувалося, як рядовий Сидоров, вмираючи, просив вважати його комуністом. І рядовий Петров теж просив. І рядовий Іванов, виявляється, теж просив… А політрук, стискаючи в своїй руці руку бійця, обіцяв написати його синові, як героїчно загинув його батько. Ну, а як щодо самого бою? Та погнали наші німців, як завжди, а сержант Стрєльцов ще й підірвав себе гранатою разом з ворожим танком.

У кожній справі, дрібній чи великій, хочеться докопатись до суті. Зрозумівши її, розгледівши (чи намацавши) її серцевину, легше знайти правильний шлях для розв’язання проблеми, планування наступних кроків, уникання небажаних контактів чи, навпаки, налагодження потрібних зв’язків. З цієї позиції мені  хотілося б розглянути ту ситуацію, в якій перебуває Україна і можливі шляхи виходу з неї. Причому, розглянути саме в стилі німецьких мемуаристів, а не радянських.

Про жорстокість війни на сході говориться неприкрито; кадри і фото похорон і страшних ран військова цензура не вирізає; стомлені бійці з закіптюженими порохом обличчями кажуть, що не відступлять; волонтери всебічно допомагають; донори здають кров… Неминуче виникає питання: «Доки це триватиме?».

«Як це – доки?! До нашої перемоги!», – обурено вигукне якийсь щирий патріот.

Ось тут ми наблизилися до серцевини теми. Наші перспективи у протистоянні із східним монстром перебувають десь всередині між двома крайнощами. Одна названа – «Наша перемога». Звучить, звичайно, гарно. Питання в тім, наскільки нині реально. Друга – «Якщо Росія вдарить усією своєю потугою, включаючи авіацію, ми протримаємося щонайбільше тиждень».

Ось так. І будь мудрий, як кажуть у народі. Треба шукати якусь середину в цій «виделці». Починаєш прораховувати варіанти. Введемо воєнний стан і – «Вперед на Москву!»? Та ж комбат-депутат Семенченко нещодавно досить аргументовано описав стан нашої ПВО і, відповідно, ступінь захищеності території країни від можливих авіаударів (як мовиться, нехай Бог береже). США кинуть нам на виручку  «Абрамси», «Томагавки» і своїх «зелених беретів» із намащеними маскувальним кремом лицями? Навряд – Росія  не Афганістан і не Югославія, ще чого доброго, здуру садоне чимось ядерним… Та й про роботу розрекламованих раніше станцій виявлення мінометних батарей сепаратистів щось не чути… Зате більш ніж відчутний ефект стрільби отих самих батарей. Санкції? Вплив економічного виснаження на Росію і на нас можна охарактеризувати відомим «Поки товстий схудне – худий ноги протягне». Адже «старший брат» теж постарається висмоктати з нас усе можливе, витягнути всі жили… Європа нам допоможе? Вагомість допомоги (за яку ми щиро вдячні) наших головних союзників – Польщі і Литви, – має свої окреслені межі; французький президент Оллан, заколисаний піснями «кремлівської сирени», вже доводить, що «Путін не прагне захопити Україну»; і взагалі, чекати, що прагматична Європа довго тиснутиме санкціями на Путіна (які вдаряють і по ній) задля того, щоб сподобатися нам, українцям,  трохи наївно. Реально вторгнення російської танкової лавини (чим ми їх лякаємо з надією більш активного залучення до конфлікту) європейцям у видимому майбутньому не загрожує – Росії цілком може вистачити газового краника…

Прикра якась виникає думка: «кремлівський коротун» усе заздалегідь прорахував…Так недалеко й до звинувачення у капітулянтських настроях. До жодної із згаданих вище крайнощів справа (і на жаль, і на щастя), напевно, не дійде; конфлікт, як і передрікає багато хто, перейде в «заморожену» стадію, і це ще здасться  багатьом не найгіршим: добре, якщо не попруть від Маріуполя до Одеси… Але «заморожена» стадія – це знову руїни, обстріли «Градами», це кров, труни, сльози… Ось так я знову збився із проголошеного курсу на «німецьку» аналітичність. Але ж вона їм, зрештою, не допомогла виграти війну. Можливо, не все вона вирішує? І, можливо, всупереч логіці, волею якогось вищого провидіння ми таки… ну, якщо й не переможемо в класичному розумінні, то гідно повернемося до мирного життя?

Ігор Дуда