П’ять років взаємного поборювання, взаємного поїдання собі подібних викликали у суспільстві шалену хвилю розчарування і зневіри. А найгірше – байдужості.

Інколи в голову закрадається майже божевільна думка: а що буде, коли, скажімо, сьогодні хто-небудь видасть наказ про запровадження з наступного дня кріпацтва. Правда, пунктом другим пропише, що, зате, післязавтра жити стане краще, жити стане веселіше.

Яка буде реакція суспільства на подібну новелу? І з жахом починаю розуміти, що – НІЯКОЇ. Одразу знайдуться «світочі» науки й культури, поважні громадські діячі, які вишукають цілу купу розумних пояснень цього вимушеного кроку влади на шляху побудови стрункої вертикалі цієї ж таки влади.

І ми, новоявлені кріпаки, мовчки проковтнемо цю маячню, а найбільш «просунуті» і «національно-свідомі» запишуться у прикажчики. І їх призначать й стануть вони тими козлами в «безтолковій» отарі овець. Бо барани в отарі так і залишаються баранами. І заженуть нас у кошари, де ми знайдемо жмут прілої соломи і кусень гнилого буряка. Й складемо подяку.

І на заклання, як треба, підемо весело й в ногу.

Ось такі невеселі перспективи, дивлячись на оточуюче, вимальовуються мені.

То чи варті ми такої долі?

Напевно, так.

Бо на вибори хай йде хтось інший, бо виберуть і так того, кого призначать, і не обов’язково влада, а нав’язлива реклама, як робить це з нікому не потрібною річчю у телемагазині.

Думати – ліньки, щось міняти – страшно.

Вже привикли. Всі знайомі і, майже, поряд біля ясел стоїмо.

Щоправда, вони ближче і вище.

Зате, панове, ми гарно співаємо.