“Чорт забирай – подумалося, коли дивився, як тяжко дається збірній Англії гра 1/8 фіналу зі Словаччиною, – у англійців же від самого початку турніру така ж сама проблема, що й у збірної України: ціла група основних гравців підійшла до чемпіонату Європи не в найкращому стані”.

Але перед самісіньким фінальним свистком, буквально, можна сказати, за крок до ганьби коштовний лідер “трьох левів” Беллінгем таки сказав своє вагоме слово, забивши рятівний для Англії гол. А на початку екстра-тайму долю матчу вирішила інша ікона англійського футболу: Кейн, залишений поблизу воріт без опіки (дивовижна забудькуватість словацьких захисників), завдав невідпорний удар головою. Отак лідери збірної Англії, розчарувавши, за великим рахунком, 90 хвилин ігрового часу, нагадали про себе вже у компенсовані хвилини і в екстра-таймі.

Найперше негативне враження від гри збірної України на стадіонах Німеччини: у її складі не знайшлося гравців (чи хоча б гравця), який у критичний момент спромігся б взяти на себе роль рятівника. Локально, в матчі зі Словаччиною, це вдалося зробити Яремчуку (заради справедливості – після чудового пасу Шапаренка), але це – лише короткочасний яскравий спалах, виняток, що підтверджує невеселе для нас правило. Зовсім іншого ніж те, що побачили, чекали українські вболівальники від Циганкова, Довбика, Судакова, Мудрика, Зінченка…

Сказане вище стосується ролі лідерів у команді. Проте у нас віддавна, ще з часів В.Лобановського всі тренери збірної, наче мантру, повторюють, що їхньою метою є не створення команди зірок, а команди-зірки. Цю ж ідею сповідував, вочевидь, і С.Ребров. Однак…чи могла ота  “команда-зірка” підійти до стартового матчу з румунами так, як це зробила збірна України? Адже вже з перших його хвилин відчувався “шапкозакидацький” настрій  наших футболістів – ми, мовляв, так чи інакше обіграємо цих “мамалижників”, це лише питання часу, адже всі передматчеві розклади були за нас. Проте “мамалижники”, “цигани” (як ще там їх називали?) з цим рішуче не погодилися, внаслідок чого команда Реброва отримала дуже болючий ляпас по самолюбству. Який, як показали подальші події, обернувся для неї фатальним ударом.

Щоб не бути голослівним, зішлюся на думку відомих в українському футболі осіб:

Максим Шацьких, екс-форвард “Динамо”: “Я думаю, що з Румунією  могла бути недооцінка суперника. Даремно всі почали співати перед грою, що ми такі класні хлопці“.

Олег Федорчук, тренер: “Загальне враження таке, що погано підготувались до Євро в функціональному плані деякі футболісти, які до цього були на провідних ролях. Мені здається, що ми даремно сподівалися на лідерство Судакова. Він з тих, хто не дуже впевнено грав. Точно не так, як очікували“.

Ігор Бєланов, володар “Золотого м’яча-1986”: “Зіркова хвороба” простежувалась у половини наших “крутих” футболістів. 0:3 від Румунії – це вже неповага не лише до мільйонів українців, які потерпають від війни, а й до тренера та самих себе. Перед початком континентальної першості у засобах масової інформації з’являлись різні публікації, які футболістів нашої збірної явно перехвалили. А цього не можна робити. Потрібна стриманість в оцінках, щоб люди у збірній були наче одне ціле. Якщо цього не буде – нічого не вийде. “Зіркова хвороба”, яка “завірусилася” у футболістів, судячи з усього, не дає їм спокою. То одного продають за мільйони, то іншого. Ось вони ці мільйони і рахують, а не грають”.

Михайло Кополовець, екс-гравець “Карпат”: “Румуни були набагато сильніші командним духом. У нас є футболісти, а команди поки що немає. Є просто   окремі футболісти: Мудрик собі бігає, Судаков собі, Циганков собі. Вони відірвані один від одного, не було цілісності, малюнка. Катастрофа, на жаль, це катастрофа. Не побачив, щоб люди грали за збірну, за людей, за країну. Можна на все заплющити очі, коли не виходить, не можемо забити. Але цю гру пробачити не можу, бо не бачу, щоб футболісти хотіли виграти”

Ще більш емоційно висловився відомий тележурналіст і коментатор Віктор Вацко (він свого часу категорично виступив проти лайливої лексики , яку видав у телеетері президент “Інгульця” О.Поворознюк, але тепер, схоже, гра збірної України спонукала до  нецензурщини і його самого):  “Це ганьба! Розумієте, зараз можна багато чого розповідати: тактика, контроль мʼяча, переміщення, двієчки-трієчки, ще якусь модну наукову х**ню сучасного футболу, але факт же в іншому – “найсильніше покоління в історії українського футболу” обіср**ось. В своєму першому матчі на Євро – 2024. 300 мільйонів, 150 мільйонів, 100 мільйонів, 70 мільйонів, 50 мільйонів. Давайте президенти, менеджери, агенти, давайте фантазуйте в оцінці своїх гравців, а їх обіграли дід з чемпіонату Саудівської Аравії, пацан з Серії Б і запасний аутсайдера Ла Ліги”.

Наведені вище оцінки стосуються переважно матчу з Румунією. Потім була гра зі словаками і перемога  в ній – нехай і здобута не завдяки злагодженості та системності дій, а за рахунок кількох епізодичних “осяянь”. У останньому поєдинку з Бельгією про будь-яку недооцінку суперника мови, звісно, й бути не могло, однак у ньому, як видається, додатковим психологічним тягарем для наших гравців стала необхідність здобути виграшний результат. Футболістів збірної України вона не мобілізувала, а швидше пригнітила…

Останнє місце у групі на Євро-2016 і останнє місце у групі на Євро-2024. Суто зі статистичної точки зору між ними – величенька прірва. Тоді – жодного забитого гола, жодного очка, повна втрата управління з боку тренера, якісь незрозумілі “турбулентні” процеси в стані команди. Нині – 4 набрані очки (як і у переможця групи), ціла група загартованих у топ-лігах Європи гравців, послужливо присвоєний кимось ще до турніру титул “найкращої збірної за всю історію України”. Але, як і 8 років тому, якісь чи то психологічні, чи ментальні (але однаково паскудні) риси чи рисочки, які у найбільш потрібний момент перетворюють команду, якій до того співали дифірамби, в групу футболістів, не об’єднаних чітким тренерським задумом (в трохи кращому випадку), або ж, у гіршому, просто в неорганізовану отару.

Виступ нашої команди на Євро-2024 ще, мабуть, буде предметом розгляду УАФ; до нього ще не раз звертатимуться фахівці. Однак навряд чи всі вони зможуть докопатися до відповіді на запитання: задля чого, власне, наша команда їхала в Німеччину? Боротися за перемогу задля країни, яка веде криваву війну, чи рахувати мільйони, за які їх продадуть?