Якби не обставини, то фантазія могла б підказати, що я перебуваю… ну, приміром, на тренажері F-16, про який ми всі давно мріємо. Чи на центрифузі для тренування тих же пілотів.

Мене спершу різко жбурнуло назад – відчуття виникло таке ніби мої нутрощі разом з мозком перебувають вже поза каркасом тіла. Не встиг я оговтатися, як усе моє єство кинуло вперед, і я за мить опинився біля місця сидіння головного інструктора. Поряд голосно ойкнула, ледь втримавшись на ногах, молода (а, може, й не дуже молода – не було часу придивитися) жінка.  Відчуття у внутрішніх органах виникли аналогічні тим, що були кількома секундами раніше.

Тим часом “головний інструктор”, тобто водій маршрутки №11, незворушно сидів на своєму місці, поклавши руки на кермо. Статечний сивуватий чоловік з пишними вусами – жодних тобі ознак якоїсь “безбашенності”. І оскільки доля раптово поставила мене поряд із статечним чоловіком, визнаю за потрібне звернутися до нього із запитанням:

– Шановний, ви людей возите, чи худобу?

Статечний  вусань мовчить, даючи мені можливість самому визначити, ким я є:  двоногою чи чотириногою істотою з парним чи непарним числом копит. Відходжу всередину салону, напруживши про всяк випадок всі групи м’язів і думаючи про те, що пора б уже розжитися на якусь скромненьку автівку і не залежати від нашого славного комунального транспорту.  Тим часом водій, вже під’їжджаючи до зупинки, видає тираду, яку, вочевидь, почав подумки формулювати після мого запитання:

– Пасажири, в салоні є поручні, за них тримайтеся! А я зранку тверезий і вожу людей!

Виходжу з маршрутки з думкою, що шофер так і залишився непорушно впевненим у власній правоті. Отож, є шанс, сівши наступного разі в ту ж саму маршрутку, пережити ті ж самі приємні відчуття. В таких випадках може виникнути інстинктивне бажання здіймати галас, кудись дзвонити, скаржитися. Побоююся, марна це справа: наші “шоферюги” не надто боялися усіляких кар раніше, а нині, в період війни, утвердилися в думці про свою невразливість і право поводити себе як заманеться ще більше…