В коментарі до тексту, ілюстрованого голим торсом популярного шоумена, вичитав досить неприємні для себе слова. Ні, ображатись на коментар – то остання справа. Я – не ображаюсь. Йдеться про інше.

Шановний читач дослівно написав таке: «Тупа і незрозуміла думка окремої людини-русофоба». Стосовно тупості і незрозумілості думки. Півстоліття на носі, але тупим мене ще не називав ніхто. Звичайно, з роками всі ми не «гострішаємо», але щоб так «затупити». Можливо я і «льстю» собі, як казала моя добра давня знайома, хоча й з ентузіазмом відгукувалась на нові запрошення. Вибач (те). З незрозумілістю ще простіше. А це й не обов’язково, щоб всі зрозуміли.

Мене торкнуло за живе, що хтось, хто й близько мене не знає, бере на себе сміливість називати незнайому людину русофобом. Тим більше, в контексті написаного, як на мене, аж ніяк не русофобського враження від побаченого дійства.

Панове, я не можу бути русофобом. Чому? Та, бодай тому, що виріс у дворику на Коперніка, де більша половина моїх друзів-ровесників були етнічними росіянами чи такими, для яких російська була мовою спілкування. Ще тому, що у тому ж таки дворику жила славна родина Кайзерів, старший з яких нас пацанів і наших батьків стриг, а молодший вчив нас боротись. Якщо чесно, я зараз не пам’ятаю, якою мовою вони розмовляли. Це – не позерство, насправді, не пам’ятаю. Не це було головне, головне, що вони були славними людьми.  Я не можу бути русофобом, ще й тому, що у моїх найкращих шкільних друзів мами – етнічні росіянки з Уралу, які й до сьогодні розмовляють українською з відчутним своєрідним, вибачте мене, смішним акцентом. Вони б вам сказали, чи я русофоб! Так склалось, що довелося навчатись у Києві та Харкові. В той час – не найукраїнськіші міста. Однокурсники, переважно, між собою спілкувались російською. Я – тією, якою хотів. Будь з ким.  До речі, дідусеві Дро (професор Дрейслер), хто його пам’ятає, екзамен з історії політичних вчень здавав українською. Він це навіть вітав, хоча маю сумнів, що хоча б половину зі сказаного мною розумів. Тому, назвати мене русофобом – велика дурість.

Але я – націоналіст. Мені любов до своєї нації не прививали, не вчили як правильно її любити. Елементарно, я народився українцем, я народився з нею. Батьків – не обирають. Щоправда, потім їх можна зрадити.  Найкращими вихователями були, як і належить, мої дідусі з бабусями. Одного з яких, після п’яти років відсидки у таборах Комі, від смерті врятувала лише смерть Сталіна. Ось така дивина. Смерть одного – дарує життя іншому. Другий помер по дорозі в табір, десь в безкрайніх сибірських просторах. Ми навіть не знаємо де його могила та чи взагалі вона десь є. Мій націоналізм починався з веселої дідусевої «Посіяла огірочки» і шанобливого «прошу пана» до співбесідника. Продовжився книжечками по яких моя бабуся вчила мене чотирирічного читати складами. Книжечки були ті що треба. «Кобзар» часів так званої відлиги 1956 року видання, Молитовник для українця з переднім словом Патріарха  Андрея Шептицького часів війни 1943 року видання і «Принц та злидар» – книжка про, за великим рахунком, добро і зло. Вони у мене до сьогодні. Мій націоналізм зростав на несправедливості щодо тата, коли його незаслужено відсували на задники у службовій кар’єрі  лише за те, що був сином репресованого і не член КПРС. Не можу їм простити, що він пішов від нас у 53 роки. Не витримало серце. Ось мої вихователі.

Я – націоналіст. Як у кожній сім’ї, ми – діти можемо посваритись з батьками, зі своєю нацією. Навіть можемо наговорити один одному різних неприємностей. Я обов’язково потім попрошу вибачення, а вона, як добра мама, завжди простить. Таке життя. Але чужинцю до наших внутрішніх взаємовідносин – зась! Я не хочу щоб хтось сторонній давав мені «мудрі» поради як нам жити у своїй родині.  Тим паче, коли це робить безхребетна злидня, на якій тавро ніде ставити.

Тому, панове, я – не русофоб, бо не зневажаю росіян, я – націоналіст, бо люблю свою націю.

Обіцяю більше ніколи не відповідати на коментарі.