Є особи, котрі вбачають свою місію у тому, щоб стирати надумані бар’єри між представниками різних країн та континентів. Одна з таких – волонтер Корпусу Миру Елізабет Роблес. Ось уже дев’ять місяців дівчина працює у Вишнівецькій загальноосвітній школі, навчає дітей англійської без акцента і дуже щира у спілкуванні з підростаючим поколінням українців. Про свої завдання в Україні, враження від неї волонтерка розповіла в інтерв’ю «Народному слову».

.

– Елізабет, розкажіть, будь ласка, про мету вашого перебування в Україні.

– Я доброволець такої організації, яка називається Корпус Миру. Це незалежна американська неполітична організація, яка заснована 1 березня 1961 року президентом Джоном Кеннеді. Корпус Миру має такі цілі: ділитися культурою, сприяти розвитку миру і дружби, підвищувати освітній рівень громадян, допомагати людям дізнатися, що таке Америка. Одним словом, доброволець цієї організації має ділитись із громадянами інших країн усім, що знає і вміє. Водночас, він знайомиться із культурою та історією місцевості, де він працює, і потім розповідає про це друзям вдома. Із Корпусом Миру співпрацюють понад 70 країн світу, в тому числі з Азії, Африки.

– Чи багато волонтерів вашої організації на даний час працюють в Україні?

– Загалом нас майже чотири сотні. У Тернопільській області –16.

– Чи не боязко було вам вирушати до країни, не знаючи її мови, звичаїв?

– Зовсім ні. Я була готова до усіх несподіванок. Тим більше,що любов до подорожей і випробувань займає основне місце у моєму житті, тому інше не є важливим. Спершу я потрапила до Чернігова. Там разом з групою волонтерів ми навчалися української мови та жили у сім’ях, де нас зустріли дуже привітно. Там я вперше скуштувала ваших дуже смачних страв. Сподобались вареники, зелений борщ, голубці, млинці – це також дуже класно, як і олів’є – у нас такого не готують.

– Чи сподобались вам наші учні? Вони такі ж , як американські , чи зовсім інші?

– Після закінчення університету в Лос- Анжелесі мені довелося викладати у школах різних країн, і я переконалася, що скрізь діти одинакові. Є серед них такі, що швидко схоплюють матеріал, залюбки навчаються. Інші не такі охочі. Буває, що на активність дітей впливають якісь чинники – то вони уважніші,то зовсім розсіяні. Так скрізь. У Вишнівецькій школі маю по 4-5 уроків щодня у 6-11 класах. Молодші школярі у мене не займаються , тому що на своїх уроках я спілкуюся з дітьми винятково англійською мовою. Щоб мене зрозуміти, уже потрібен певний рівень знань. Тому в мою групу потрапляють лише сильніші учні кожного класу.

– Хто фінансує вашу діяльність?

– Ми тут перебуваємо хоча на запрошення українського уряду, але оплачує усі наші витрати американський. Брати платню зі школи , учнів і навіть дорослих нам заборонено. Заробіток – не те, заради чого ми перебуваємо тут.

– Що вам найбільше сподобалось в Україні?

– Перш за все, тут, зокрема у Вишнівці, чудова природа, приємно гуляти парком, лісом, поблизу озера. І хоча клімат на такий лагідний, як у моєму рідному місті Сан-Дієго, штат Каліфорнія, де цілий рік температура повітря тримається близько 25 градусів тепла, я легко перенесла зиму, навчилася носити шапки, чоботи та інший зимовий одяг. А ще у вас дуже гостинні люди. Мої сусіди стараються допомогти, приносять картоплю, якісь харчі. Хоча я пробую сама готувати. Правда, не завжди з цього щось виходить. Для американських блюд на вистачає інгредієнтів, а українських я ще не вмію. От і виходить щось середнє – американсько-українське. Але, я сподіваюсь, що місцеві господині допоможуть мені в оволодінні мистецтвом приготування української смакоти. Подобається і те, що у Вишнівці дуже затишно, всі люди дуже близькі один одному, відчувається, що від них іде душевне тепло, мабуть, це тому, що це маленький населений пункт, на відміну від мого рідного міста. За рік перебування в Україні я зрозуміла, що люди хочуть знати про Америку. І я стараюсь їм донести, якою ж насправді є наша країна, розвіяти деякі стереотипи. Наприклад, тут багато людей переконані, що в Америці всі мають багато грошей. Це далеко не так. Нам треба чималу суму платити за навчання, не кожен її має, тому студентам доводиться багато працювати, щоб заробити потрібні кошти.

– Чи не було у вас миттєвих розчарувань?

– Ніколи не впадаю у відчай. Якщо трапляються якісь труднощі, то завжди сприймаю їх як корисні випробування, необхідний у житті досвід, тому не відчуваю від них негативних емоцій.

– Скільки часу ви ще плануєте перебувати в Україні? Чи не припускаєте можливості залишитися тут назавжди, наприклад через палке кохання?

– Буду тут ще зо два роки. Планую ще створити Англійський клуб, на канікулах організувати літній табір із вивченням англійської та інше. А щодо переїзду в Україну, то я про це не задумувалась, адже поки що моя мета відвідати і пізнати якнайбільше країн. Про дітей , сім’ю я також думаю. Але це буде пізніше. У нас не так рано створюють сім’ї як у вас. Спершу молодь здобуває освіту, облаштовує житло ,будує кар’єру, а вже років у 28-29 одружується.

– Що б вам хотілось на завершення розмови побажати читачам районки?

– Я завжди кажу своїм учням, що потрібно більше мріяти, бути креативними, і якщо хочете чогось досягти, то для цього потрібно багато працювати і не зупинятись, вірити в успіх і все вийде.