Зазвичай спокійно реагую на коментарі до своїх публікацій, але реакція на останню (Мобілізація для «лохів»?) таки змушує «огризнутися». Хоча… коли тебе звинувачують у «демагогіях» (зберігаю стиль автора коментаря), підриві бойового духу, провокуванні протестів і (який жах!) бажанні жити в Новоросії, то тут уже не до полеміки – саме на часі сушити сухарі та готуватися почути суворе «Іменем народу України…».

АТО, загибліШановний анонімний коментатор, який, підозрюю, дещо плутає «демагогії» з іронією (і не дуже приятелює з розділовими знаками), не помітив, як у своїх звинуваченнях віртуально перенісся у часі в милу епоху 30-х років з усім її набором стандартних ярликів: «саботаж»,  «вредительство», «очернительство», «предательство»… То що ж у нас зараз: диктатура пролетаріату чи яка-не-яка, а все-таки демократія, де кожен має право на власну думку? Тим більше – не з проблем подружніх зрад чи жіночої фригідності, а з доленосних для країни питань.

Продовжую наполягати на своєму: на даний час поняття соціальної справедливості у нас практично відсутнє, і військовий конфлікт на сході висвітлює цю проблему повною мірою. Тому що, переживши у траншеї обстріл з «Градів» і витерши болото з обличчя, перший-ліпший рядовий учасник АТО згадає «по матері» не лише командування, яке не забезпечило його вогневим прикриттям, надійним бронежилетом  і амуніцією – у нього неминуче виникне й запитання: «А чому я повинен це терпіти, коли інші в цей час вдома сповна насолоджуються життям?». Таких запитань, напевно, не виникало б, якби уся країна стала військовим табором, об’єднаним волею верховного командування,  в якому кожен ніс би свою посильну ношу. Отоді б, напевно, й жіночі істерики не ставали на заваді військовій машині. Але коли на одній території  труни, похоронні марші й траурне вбрання по-сусідськи уживаються разом з гала-концертами і конкурсами усіляких «міс»; коли туристичні агенції рекламують казковий відпочинок зовсім не в Горлівці чи Антрациті, а на Лазурному березі чи Золотих Пісках; коли нахабство і розперезана вседозволеність «господарів життя» не зменшилася ні на йоту; коли повсюдно діє принцип «Кому майка полосатая, кому ж..а волосатая», як висловлювався мій сусід-вуркаган після чергової «ходки», то сьогодення дедалі більше нагадує якийсь  антисвіт. Не помічати цього, а тим більше, стверджувати, що «про це говорити не треба» – означає уподібнюватися сумнозвісному страусу із випнутим догори куприком і головою в піску.

Ігор Дуда 

Читайте на цю тему: