Замість передмови

Коли певний час проживаєш в не зовсім нормальних умовах, то повернення (нехай і тимчасове) до норми мимоволі починає здаватися якимось відхиленням від неї. Справді, ніяких тобі сигналів повітряної тривоги і закликів чимскоріше йти у сховище. Пасажирські авіалайнери часто пролітають над головами, не змушуючи з острахом дивитися на небо, а військові літаки, що залишають по собі білі смуги, не викликають життєво важливого запитання: наш чи не наш? Струсонеш головою і згадаєш, що перебуваєш зараз не в Україні, а на деякій відстані від неї.

Взагалі ж, вести мову про туристичну поїздку в нинішній час є, можливо, ознакою не найкращого тону, але заспокоюю себе тим, що я не порушив ніяких законодавчих норм.  І що на тлі всієї країни, яка поголовно воює, займається волонтерством і невтомно працює в тилу, я не є якоюсь незугарною білою вороною – он чимало співвітчизників демонструють куди яскравіше (щоб не сказати – безсоромніше) вміння влаштовувати бенкети під час чуми і сповна насолоджуватися життям навіть зараз. Отже…

  Болгарія

“Ти що, зібрався в Болгарію, в цю совдєпію? Це ж справжній “отстой”!, – з доволі зневажливою гримасою промовив до мене знайомий, у якого арифметична прогресія в підвищенні його добробуту спричинила таку характерну для нашого соціуму геометричну прогресію в оцінці власного статусу. У його очах я, напевно, виглядав якимось безнадійно відсталим селюком. Я, щиро кажучи, й сам перебував до поїздки в полоні цих стереотипних уявлень і з більшою охотою поїхав би до вже знайомої Туреччини, але нині це пов’язано з труднощами (зі Львова в Анталію не вилетиш). Отож, довелося вибирати (за ефективного, як завжди, сприяння турагенції “Олімп-Тур”)  з того доступного, що залишалося – тим більше що був і певний інтерес, адже досі в Болгарії бувати не доводилося. Їхати доведеться автобусом і доволі довго (цілу добу), але є шанс побачити ще й країну, що лежить між нами і болгарами – Румунію. Отже…

Румунія

Якщо театр, як прийнято вважати, починається з вішака, то для мене Румунія почалася з бруднющого  туалету на кордоні. Брудні калюжі в ньому й відповідний аромат створювали стійке враження повернення в радянську епоху і змити його довго не вдавалося холодною водою з такого ж бруднющого умивальника, біля якого не вдалося виявити ні апарата для сушіння рук, ні навіть чогось схожого на паперові серветки. Далі, щоправда, враження трохи поліпшилося: цілком пристойні дороги (після проїзду центром славного Теребовля це особливо відчувається хребтом і нижньою частиною спини), своєрідна житлова архітектура містечок. Коли ж надворі стемніло, то здалося, що повернулися часи “сонця Карпат” Чаушеску і жорсткої економії електроенергії: багато кілометрів за вікном автобуса не було видно жодного вогника – якщо не рахувати доволі тьмяного вуличного  освітлення. Втім, усе минає, навіть доволі монотонні й не зовсім комфортні подорожі, й коли автобус за деякий час після  перетину румунсько-болгарського кордону починає спускатися з гористої місцевості до узбережжя,  ти нарешті бачиш панораму моря і мету своєї поїздки – Слънчев бряг, або ж, по-нашому, Сонячний берег.

Слънчев бряг

Найперше враження: оповідки про болгарські “совдєпію”, “отстой” і навіть “трохи покращений варіант Одеси” вже безнадійно застаріли. Приватна ініціатива робить свою справу (біля багатьох готелів – цілком капіталістичні застереження “Частна собственост. Влизането забранено!”), а інфраструктура й умови для гостей, як на мій не дуже вибагливий смак, не поступаються турецьким. А деякі готелі з багатьма зірочками побудовані просто з помпезною розкішшю. Дослідженню одного з них я присвятив увесь вечір і навіть не зміг відмовити собі в капризі “сфоткатися” з величним Юлієм Цезарем на тлі (не знаю, чи мав він якийсь стосунок до підкорення земель сучасної Болгарії – здається, перетинав усілякі Рубікони деінде). Втім, може й помиляюся – напису на постаменті, який би вказував, що тут гордовито гордовито стоїть саме Gaius Julius Caesar, відшукати не вдалося. Контингент відпочивальників вельми різноманітний, вулички і променадна набережна біля моря наповнені просто таки вавілонською багатомовністю (найгаласливішими, за моїми спостереженнями, були угорці та поляки). До того ж, що було досить приємно, персонал ресторану складали переважно українки – милі й привітні студентки з Івано-Франківська і Чернівців, які прибули сюди на практику. Де лише немає нині нашого цвіту… І де немає людей, які співчувають Україні в її нинішній боротьтбі…

Симпатики України

Коли мої випадкові співрозмовники дізнавалися, що я з України, то дивилися на мене з деяким співчуттям.

“З Росією не можна так як з Гітлером у Мюнхені в 1938-ому році – Європа ж знає, що з цього вийшло”, – сказав я чехові, з яким познайомився на пляжі. Він згідливо кивнув – кому як не йому знати, проти якої країни  найперше тоді обернулася “мюнхенська змова”.

“Ми з вами”, – промовив до мене англійською молодий чоловік з Молдови (ще одна несподіванка – досі з представниками романських країн доводилося спілкуватися далекою від досконалості французькою).

“У вас теж є проблеми з Росією”, – сказав я, щоб ще більше зблизити наші позиції.

“Так , Придністров’я – це наша давня проблема”, –  відповів він.

“Боріться, не здавайтеся, ми всі з вами”, –  сказали мені двоє поляків, з якими завів розмову на місцевому ринку.

Власне, розмови були головним наслідком відвідин тамтешніх торговельних закладів – купувати щось там, як зі знанням справи сказала моя дружина, заняття не дуже вигідне. Отже…

Шопінг

Курс болгарського лева стосовно нашої валюти справді хижацький – в обмінних пунктах за 1 лев треба викласти 25 наших гривень.  Відповідно, стільки коштує там малесенький квадратний шматочок мила, від якого на декілька метрів відчувається традиційний місцевий  запах троянди. Найпростіший арифметичний підрахунок і порівняння підказують, що вдома подібне щастя може обійтися значно дешевше. Це розуміють і покупці-вихідці з екс-СРСР, і самі болгари.  Отже…

Болгари

Можливо, знаючи таку різницю валютних курсів, місцеві торговці, на відміну від своїх турецьких колег, не закликають вас широкими жестами відвідати їхній заклад, де (спеціально для вас!) отримаєте значну знижку. Щось спільне з колишньою Османською імперією в болгар є (навіть у державному гімні, як на мене, чути деякі східні мотиви), але загалом (принаймні, в курортних містечках) вони не галасливі і зовсім не нав’язливі, нічим особливо екстравагантним не відзначаються (навіть їхнього заперечливого хитання головою замість “так” і кивання на знак “ні” бачити не доводилося). А чи не найбільшим джерелом шуму від них було… цокання підков запряжених у оформлену “під старовину” прогулянкову карету пару коней – та й то тоді, коли власникові вдавалося “заарканити” якогось толерантного до кінських ароматів туриста. Власне, сама тамтешня місцевість вельми приваблива для туристів, і головною  з таких принад є древнє містечко Несебр…

Несебр

Його, що розкинулося на невеликому  півострові,   можна побачити і здалеку, але краще (і цікавіше) все-таки зблизька. Камінь при в’їзді сповіщає, що місто належить до обєктів Світової спадщини UNESCO, а це вам не будь-що.  Світова спадщина починається з добряче зруйнованої фортеці, здається, ще XIV століття (одразу чомусь пригадалася “Кавказька полонянка”, а в ній – діалог Шурика і міліціонера:

– Затем на развалинах старой часовни…

– Часовню тоже я развалил?

– Нет, это было до вас, в XIV веке…

Любителю старовини тут є на що подивитися: фортеці, храми, вітряк, вимощені бруківкою вулички, старовинні житлові будівлі під дахами з червоної черепиці (особливість не лише Болгарії, а й Чорногорії, Чехії, ряду інших країн, але саме тут це довелося вперше побачити як повсюдну картину). Подивитися є на що, але склалося враження, що історичним містечком монопольно заволоділи виробники і продавці вин – тут царству Бахуса створені просто райські умови  (хоча жодної п’яної фізіономії за короткочасне перебувавння в Несебрі побачити не довелося). І взагалі, виникла навіть заздрісна думка, що ріки алкоголю тут, у Болгарії, ніяк не впливають на поширення того, чим сповна наділена ненька-Україна – звичайнісінького бидла. Але…

Про місцеве бидло

Коли вранці дорогою на пляж побачив аборигена, який, похитуючись, справляв малу потребу на дерев’яну стіну якоїсь будівлі в самісінькому центрі курортного міста, то переконався, що членство в ЄС і НАТО і  навіть близькість до об’єкта Світової спадщини UNESCO нездатні благотворно вплинути на деяких особин. І забезпечити країні гарантію від приємної присутності бидляків. Заросле щетиною мурло робило свою “мокру” справу повагом,  неквапливо, і я не втримався, щоб, проходячи повз нього,  поплескати в долоні й сказати “Браво!”. У відповідь почув за спиною невиразний набір звуків, щось на кшталт “нпрвзрл”, що мало, напевно, означати люб’язне вітання…

Замість післямови

Коли певний час проживаєш в не зовсім нормальних умовах, то повернення (нехай і тимчасове) до норми мимоволі починає здаватися якимось відхиленням від неї. Справді, ніяких тобі сигналів повітряної тривоги і закликів йти у сховище. Пасажирські авіалайнери часто пролітають над головами, не змушуючи з острахом дивитися на небо, а військові літаки, що залишають по собі білі смуги, не викликають життєво важливого запитання: наш чи не наш? Струсонеш головою і згадаєш, що пере буваєш зараз не в Україні, а на деякій відстані від неї.

Після кожної літньої поїздки запитуєш себе, чи хотів би побувати в цьому місці ще раз. Здебільшого відповідь позитивна, хоча, звичайно, траплялися й прикрі винятки. Цього разу, відкинувшись у кріслі автобуса, який віз мене в Україну, перебрав у памяті всі події проведеного на Сонячному березі тижня і констатував, що приємних вражень таки більше, ніж не дуже приємних. А отже, через якийсь час бажання повернутися сюди можу й відчути.

Хоча б задля того, щоб знову побачити тут милих українок – студенток-практиканток з Івано-Франківська і Чернівців.

А ще – щоб знову зустріти того самого молодого чоловіка з Молдови і з радістю відзначити разом з ним, що ні в моєї, ні в його країни проблем від  Росії більше немає…