Державний гімн сьогодні можна почути часто і не лише на трибунах під час футбольних матчів. Воно й зрозуміло: час тривожний, згуртування людей перед лицем реальної загрози актуальне як ніколи, і масове виконання урочистого музичного твору на слова символічно-програмного змісту є одним з потужних факторів національної єдності.

Можна припустити, що слова гімну закладають у свідомість кожного народу своєрідний код, який визначає його поведінку. Звісно, сприймати це аж надто буквально не слід, інакше, приміром, ті ж французи, керуючись досить кровожерними словами своєї «Марсельєзи», могли б стати нині справжнім головним болем (або – гемороєм) для своїх сусідів і для всієї Європи. Ну а німці якби раптом згадали своїх пращурів і почали практично втілювати тезу про те, що «Deutschlsand uber alles» Уявляєте, що було б? Тому й залишаються тексти державних гімнів, поза використанням за прямим призначенням під час різних церемоній, радше елементом дослідження психологічного портрету нації.

І все ж… Щось у тій думці, про кодований message для народу в тексті гімну все-таки є. Не буду стовідсотково категоричним – лише висуну щось на зразок гіпотези, яка не претендує на науковість. Ось візьмемо наш «Ще не вмерла Україна». Уже на самому початку: «Ще нам, браття українці, усміхнеться доля. Згинуть наші вороженьки як роса на сонці». Чомусь подумалося: а чи не в цьому криється одна з причин тривалої вичікувальної позиції державного і військового керівництва в протистоянні з Росією та її «п’ятою колоною» ще у історії з анексією Криму? А також доволі ілюзорних сподівань на активну допомогу Заходу у протистоянні на сході України. Це, звісно, зовсім не применшує мужності наших силовиків, які у дуже важких умовах, щохвилі ризикуючи життям, ведуть нині війну на Донбасі. Та все ж, головна державна пісня закликає, найперше, сподіватися на «усмішку долі» й на те, що «вороженьки згинуть» не в результаті боротьби, а просто зникнуть самі собою, випаруються, наче метеорологічне явище…

Далі, щоправда, йдеться про те, що «душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття козацького роду». Та все ж чомусь здається, що в нашу свідомість глибоко увійшло оте «Згинуть наші вороженьки як роса на сонці». Увійшло й, можливо, визначає нашу нинішню стратегію, тактику разом з державною політикою. А ще пригадуються у зв’язку з цим гіркі й пророчі рядки з «Інвективи» Бориса Олійника: «А де ж козацтво з бісової мами!? – А знизу долетіло, мов із ями: «Ми тута… гречку сієм, як завжди».

Гречка у нас родить непогано. Є кому сіяти і збирати…

Ігор Дуда