Цю країну я пам’ятаю красивою, ніяк не бідною. Тепер бачу по телевізору розбомблені квартали, і душа болить. Хіба можна назвати те, що чинить західна коаліція в Лівії, миротворчістю?

Потрапив туди з власної ініціативи. Захотілося побачити світ, вивчити мову. Вдався до послуг однієї з фірм, склав іспит. У столиці Лівії Тріполі мені надали роботу в центрі пластичної хірургії та опікової травми. Керував ним професор Мустафа Заїді, що є однією з наближених до Каддафі осіб. Ще в 1969 році вступив він у революційний студентський гурток, допомагав нинішньому правителю.

У цій африканській країні рівень життя був помітно вищий, ніж в Україні. Навіть дивувала фантастично низька ціна на пальне, адже нафти там багато. За чотири з половиною долари я заливав повний бак бензину, тобто 40 літрів. Хліб дешевий. У госпіталі — найсучасніше медичне обладнання. Прекрасно співіснували державна й приватна медицина, пацієнт мав можливість вибирати, де йому лікуватися. Такого, як побори з хворих людей, там і уявити собі не можна. Мимоволі виникало порівняння з нашою медициною, в якій держава зіткнула лобами лікаря та пацієнта.

І тільки з кадрами в цій країні сутужно. Сімдесят відсотків медиків у нашому госпіталі були іноземцями. В основному українці, поляки, єгиптяни. Наших брали без знання не те, що арабської, а навіть англійської мови. Оцінювали нас винятково за професійним рівнем. Після трьох років роботи я повернувся до Тернополя, та незабаром прийшло запрошення з Тріполі, з того медичного закладу, в якому працював і де мене вже знали. Тож поїхав знову й ще два роки лікував лівійців.

Платили нам не так уже й багато, але більше, ніж в Україні. При цьому пильно слідкували за тим, щоб, з одного боку, не надто витрачатися, а з іншого — щоб ми не розчарувалися і не повернулися додому. Як тільки надійде інформація, що в нас на Батьківщині оживає економіка, збільшується заробітна плата, підвищували її трохи й нам.

Місцеві люди ставилися до нас доволі доброзичливо, чужинцями ми себе практично не відчували. Хоч молодий араб, який наче знічев’я зупинявся біля нашого містечка й при цьому пильно до всього приглядався, нагадував, що в країні є спецслужба, яка іноземців з поля зору не випускає. Що ж, мусульманська держава, з елементами радикалізму й досить суворими, як на європейця, звичаями, зокрема із «сухим законом». Не те, що спиртного, пива з мізерним вмістом алкоголю ніде не продають.

Не ідеалізую Каддафі, диктаторство у нього є. В Бенгазі й тоді перманентно виникали бунти — не стільки на політичній, скільки на релігійній основі. Глава держави жорстко ставився до опозиціонерів. Та загалом для народу робив дуже багато.

Тепер ситуація загострилася, але до сьогодні, мабуть, усе б уже закінчилося, якби ООН не прийняла своєї резолюції. Західна коаліція втрутилася в перебіг подій буквально за день-два до того, як конфлікт мав залагодитися. Розмовляю телефоном з дружиною колеги, який дотепер там працює. Довідуюся: на початку заворушень у госпіталь привозили поранених військових, тепер доставляють мирних жителів. Бачу по телевізору сусідній з нашим госпіталь, приймальне відділення завалене трупами і дорослих, і дітей. У руїнах знайомі місця лівійської столиці, де ми з дочкою любили гуляти. Вулиці також укриті трупами мирних жителів. А натівський генерал з цього приводу цинічно каже: «Бомба не вибирає…» Та не про мир на цій землі вони піклуються, а до лівійської нафти руки тягнуть. Цілком погоджуюся з Путіним, який порівняв резолюцію ООН із середньовічним закликом до хрестового походу.

Нещастя зачепило й Україну, тобто наших людей. Сьогодні їх там ще 3 тисячі, 90 відсотків — медики. Чому не виїхали? Причин декілька. Одна з них — банально-сумна. З 15 лютого всі банки закриті. Як же людям їхати, залишивши роками зароблені гроші? До того ж ніхто не знає, чи доведеться ще колись за ними повернутися. А тепер уже й візу неможливо оформити.

На роботу наших дипломатів у цій країні українці й раніше нарікали. Коли ми там жили, моя дочка вчилася в школі при російському посольстві. Доводилося платити за це великі гроші. Причому відсотків сімдесят учнів у цій школі були діти українців. Просили ми нашу владу відкрити школу при українському посольстві, та не допросилися. А тепер ось Україна надто пізно організувала вивезення своїх людей. Добре, що хоч в одному наша влада виявила мудрість: утрималася від участі в тій «миротворчій» діяльності. Страшно подумати, що було б там з українцями, якби й наші бомби падали на цю землю.

Не можу втриматися від докорів нашим ЗМІ, які роздули «сенсацію» з «коханкою Каддафі». Добре знаю медсестру Галину Колотницьку, ми жили в сусідніх котеджах. Дуже розумна жінка, швидко вивчила арабську мову. Серйозна й самодостатня. Не приховувала ні від кого, що приїхала в Лівію заробляти гроші, бо з чоловіком розлучилася, треба самій, як-то кажуть, ставити на ноги дочку. Пропрацювала в нас десь два-три тижні, потім узяли її в госпіталь Каддафі. Як висококласного спеціаліста. А в рідних Броварах ласі до сенсацій репортери не пропускали цю жінку в її ж квартиру. Це що — ознака цивілізованості?

Роман Ляхович, завідуючий курсом медичного рятівництва та швидкої допомоги кафедри екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я.Горбачевського

«ВЖ»