Коли іноді прокидаєшся вранці, ще в темряві, то все наше життя останнього місяця здається якимось поганим сном: і пандемія коронавірусу, і всі заходи, пов’язані з нею, і щоденні повідомлення про нові сотні померлих (їх нині дедалі частіше називають “загиблими” – наче на справжній війні) в цілому світі…

Здається, достатньо буде струсонути головою – і все це зникне. Однак відчуття реальності всього, що відбувається, приходить швидко: ти не можеш, як раніше, вийти на пробіжку в парк, в якому зараз так по-весняному гарно; ти зобов’язаний вдягати вже добряче остогидлу маску, коли у невідкладних справах виходиш з дому; повернувшись, проводиш тривалу і теж вже остогидлу процедуру протирання усіх можливих поверхонь дезінфектантом; протягом дня руки миєш стільки разів, що іноді дивуєшся, як на долонях ще збереглася шкіра…

Що найприкріше – невідомо, скільки все це триватиме. Принаймні, доводилося чути, що маски “прикрашатимуть” обличчя українців до кінця літа. І послаблення карантину владі робити ризиковано: наш народ має властивість сприймати їх як відкриті шлюзи для “повної свободи”. ЇЇ ж в нас кожен розуміє в міру своєї культури. А вона, в свою чергу, в дуже багатьох залишає бажати кращого. Однак COVID-19 диктує такі умови гри, що невинне за звичних умов розпивання “на трьох” на лавочці у парку, та що там розпивання – просто приємна розмова з давнім знайомим або ж відвідини родичів можуть обернутися тяжкою бідою.

До всього цього психіці звикнути нелегко. Як і нелегко тепер буде всій Україні, яка з усіх сил рвалася в Європу, доводила, що вона гідна членства у різних континентальних організаціях і що вона рада з усією відкритістю і українською гостинністю приймати гостей з-за кордону в себе. Тепер про відкритість доведеться забути (невідомо, як надовго). Натомість на порядок денний виходить необхідність якомога більшої ізольованості – і чим більша, тим краще. Якщо виходити з числа захворілих і померлих (наскільки вони в нас відповідають справжньому стану справ – то інше питання), то в порівнянні з Італією, Іспанією, Францією, США становище в нас ще не настільки трагічне. І таким воно є зовсім не завдяки рівню вітчизняної медицини і її готовності до пандемічних викликів, винятковій відповідальності влади і високій свідомості спільноти, а, схоже, завдяки… волі вищих сил і тій невеличкій часовій форі, що вони дали Україні.

Природно виникає запитання: які наслідки все це матиме? Попередження фахівців про те, що економічні втрати будуть співставні з періодом після Великої депресії 30-х років, мають передусім лякати тих, кому є що втрачати. Що ж стосується значної частини українців, то певну розраду вони можуть знаходити в приказці “Чого мокрому дощу боятися?”. Ну, буде трохи гірше, але й і так було несолодко… Можна також припустити (хоча можу й помилятися), що число вступників у медичні виші дещо зменшиться, а становище медиків-інтернів, яких, доводилося чути, планують залучити до протипандемічних заходів, стане трохи схожим на становище призовників до війська, яких ще нещодавно виловлювали спецгрупи з військкоматів з наміром залучити до виконання конституційного обов’язку.

Але… навіть в цих умовах пересічна людина може отримати якісь втішні новини. От приміром, французькі прикордонники не впустили до країни інтернаціональну групу багатіїв з українцем у складі (як же без нас?), яка намагалася змінити самоізоляцію в Лондоні на усамітнення в Каннах – в супроводі трьох чарівних “ледей” воно обіцяло бути не надто нудним і одноманітним. Та от кляті gardes frontière вперлися – і нічим їх переконати не вдалося. Ні грішми, ні погано замаскованими погрозами (може, коли ота катавасія з коронавірусом закінчиться, запросити отих французьких стражів кордону до нас – щоб проінструктували українських колег, як діяти в подібних випадках. Зокрема, як не піддатися магії імен і грошей).
COVID-19 не зважає на гроші, авторитети й “крутизну”. І за це йому хочеться віддати належне. Розумію, звучить доволі дивно, але це так.

Ігор Дуда