Щось схоже на ейфорію, що охопило українців після оголошеного Росією відводу своїх військ на лівий берег Дніпра, не повинно позбавляти нас почуття реальності. Слід уточнити – реальності доволі суворої.

По-перше, цей можливий відступ зовсім не є сигналом протверезіння кремлівських “стратегів”  – радше можна підозрівати якийсь диявольськи підступний задум з їхнього боку. По-друге (і це не може дуже нас тішити), деякі американські й західноєвропейські чиновники все частіше вважають, що ані Україна, ані Росія не зможуть досягти заявлених цілей у війні, тож розглядають прийдешню зиму, коли бойові дії сповільняться, як момент для початку дипломатичних переговорів між сторонами. Цілі Росії змінюються з кожною новою заявою Путіна і його посіпак, хоча про головну – позбавлення України можливості стати частиною західного світу – можна говорити цілком визначено.

Наша ж ціль після того як ЗСУ довели свою стійкість і високу боєздатність у боротьбі з самопроголошеною “другою армією світу” (нехай Хлестаков з “Ревізора” М.Гоголя сховається зі своїми хвастощами), а також незліченних злочинів проти цивільного населення, скоєних “освободителями”, сформулювалася цілком чітко: вихід на кордони 1991 року. Цілком справедлива і законна мета. Одразу тягне сказати, що справа залишилася зовсім за малим – вийти на оті кордони, однак навряд чи іронія доречна в даному випадку. Зрозуміло, що це вимагатиме титанічних зусиль і немалих людських жертв. А ще – нескінченного і безперервного потоку допомоги з Заходу.

За словами консультанта Президента України з питань національної безпеки й оборони Івана Апаршина, резерви колишньої радянської техніки в наших арсеналах, а також  тієї, що її нам постачають західні партнери, вже практично вичерпані, і через кілька місяців наша армія перейде на озброєння західних зразків. Це, з одного боку, добре, а з іншого – ставить Україну в повну залежність від доброї волі  країн по той бік Карпат і Атлантики. От з нею, з цією доброю волею, можуть виникнути проблеми – попри урочисті  запевнення  очільників провідних світових держав і генсека НАТО про те, що вони підтримуватимуть Україну “стільки, скільки буде потрібно”. Тепер ось з’явилися перші ознаки того, що межу отого “потрібно” можуть довільно і на власний розсуд визначати наші західні благодійники. Якщо вірити деяким повідомленням, чиновники з тамтешніх оборонних відомств ставлять під сумнів здатність України повністю вибити російські війська з окупованих районів, тому стабілізація лінії фронту протягом зими, на їхню думку, може означати, що  жодна зі сторін, швидше за все, не досягне своєї мети. Якщо коротко: на Заході не дуже вірять у нашу  перемогу на полі бою. А якщо так, то на його думку, незайве  подумати про можливість  дипломатичного врегулювання.

Саме цю мету, як повідомляється, переслідував візит радника президента США з національної безпеки Джейка Саллівана до Києва, де він зустрівся з Володимиром Зеленським та українськими високопосадовцями. Гість з Вашингтона, за повідомленням авторитетного видання The Wall Street Journal, “рекомендував команді Володимира Зеленського почати думати про реалістичні вимоги для переговорів з РФ, включаючи перегляд заявленої мети України щодо повернення Криму”. І начебто дав зрозуміти, що якщо Київ висловить прихильність до переговорів, то його “важелі впливу будуть посилені, а не послаблені”. Звучить трохи дивно?

Справді, за цією логікою виходить, що якщо представники України погодяться  сісти face-to-face з посланцями Путіна й розпочати якісь перемовини (за умови окупації “узаконеної” Росією значної частини нашої території), то це означатиме “посилення наших важелів впливу”? Цікаво, чи подібне зробив би, приміром, Черчіль, знаючи, що нацистська Німеччина окупувала крихітний острів Гернсі біля берегів Нормандії? А ми ж часто любимо посилатися на досвід  і цитувати сера Уінстона, в тому числі й його знамените “Мені нічого запропонувати, крім крові, тяжкої праці, сліз і поту”.

Однак ситуація, в якій перебував більш як 80 років тому нащадок роду герцогів Мальборо, і та, в якій нині опинилася Україна, не зовсім ідентична. Тоді, з урахуванням жителів колоній, людський потенціал Великобританії суттєво переважав німецький; англійські винищувачі Spitfire не поступалися і навіть переважали моделі Luftwaffe; а з-за океану почали надходити дедалі зростаючі обсяги допомоги від, фактично, колишніх співвітчизників з США. Україна ж і з людськими ресурсами, і за загальною масою озброєння (залишимо осторонь питання його якості)  поступається Росії, а те, що надходить із Заходу, ми, звісно, приймаємо з вдячністю, але водночас відзначаємо, що його кількість і номенклатура не завжди відповідають нагальним потребам оборони країни. А… що ж буде, якщо раптом втомлений нашою війною Захід загорне у дипломатичну обгортку щось приблизно таке: “Або погоджуйтеся на мирне врегулювання з Росією, або обсяг нашої допомоги буде скоригований в бік його поступового зменшення”? Ми почнемо обурюватися і нагадувати обіцянки “допомагати доти, доки буде необхідно”? Та годі вам – он Будапештський меморандум як урочисто був підписаний, як гарно усміхався при цьому своєю типово американською усмішкою від вуха до вуха Білл Клінтон, а що вийшло в результаті?

Вийшла російська агресія в супроводі її ж ядерного шантажу. Вийшли незліченні біди і страждання українців, кінця яким наразі не видно. Можна припустити, що ота невизначеність з кінцевим терміном починає, сказати б, набридати Заходу – тим більше що безпосередньої загрози для себе з боку Росії він наразі  не бачить (чи не схильний бачити). І зондування грунту для можливих мирних перемовин (дикувато звучить, чесно кажучи) між Україною і Росією є першими кроками на шляху до можливого (на думку Заходу) врегулювання ситуації.

Можна не припустити, а з абсолютною певністю стверджувати, що “консервація” ситуації в її нинішньому стані, як передумова для переговорів, категорично не влаштує Україну, і вона на них не піде. Попри те, що, на думку згаданого вище президентського радника Івана Апаршина, це може загрожувати нам зменшенням ресурсу для ведення серйозної війни, що теж більш ніж небажано.

Як вийти з цієї ситуації з найменшими втратами? Де поставити кому в реченні “Війну продовжувати не можна домовлятися”? Навряд чи хтось візьметься нині сказати.

Тому й так багато  знаків запитання в цьому матеріалі…