Завивання сирени повітряної тривоги особливої бадьорості не додає, хоча до її повторюваності й відносної регулярності  потроху звикаєш. Щоправда, сьогоднішня, слідом за якою можна було чітко почути, як щось на віддалі бабахнуло, додала до вже звичних відчуттів нових нюансів. І найбільше реагують на неї, за моїми спостереженнями, сусідські пси – починають активно гавкати. Люди ж поблизу, доводиться бачити, ходять у своїх справах, прогулюються з дитячими візочками точнісінько як  в цілком мирний час – незважаючи на наполегливі застереження і заклики міського голови. Легковажно? Напевно. Їхня поведінка зміниться, якщо раптом…? Теж більш ніж напевно – така вже людська природа.  До того ж іноді буває так, що коли нарешті почуєш загрозливий звук сирени, то виявляється, що це вже сигнал відбою тривоги. І починаєш навіть проводити в голові якісь калькуляції: а) ну, може літак чи ракета націлені не на Тернопіль, а тривогу оголошують для перестраховки; б) якщо й націлений супостат на Тернопіль, то його “презент” необов’язково дістанеться тобі; в) зі сказаного вище випливає, що шанс загинути внаслідок ДТП нині, принаймні в наших краях, є не меншим, ніж стати жертвою бомбардування чи ракетного обстрілу. Зрозуміло, всі ці прикидки можуть полетіти шкереберть після першого ж вибуху чогось  у солідному тротиловому еквіваленті (тьху-тьху), але така вже особливість людської психіки – шукати якісь пом’якшуючі моменти навіть в доволі тяжких обставинах.

Вранці 10 жовтня таки прилетіло – практично по всій Україні, в тому числі й по Тернопіллю. На якийсь час зникло світло, люди кинулися запасатися водою… Як і ведеться – дзвінки родичам, знайомим: “Як ви там?”. Попри заклики сидіти в укритті й “не рипатися”, вийшов таки на вулицю (можливо, журналістська цікавість взяла гору над зрозумілим острахом). А вийшовши, побачив, що життя поблизу практично не змінилося. Великі групи студентів одного з місцевих вишів перед входом до гуртожитків (під час повітряної тривоги) наче втілювали в життя слоган “Вдаримо по путінському режиму масовими зібраннями і веселим реготом”. Громадський транспорт не їздив, однак людей на зупинках було чимало, і поліцейські змушені були передавати гучномовцями,  що  чекають вони даремно і що краще піти у сховище…

Доки це триватиме? Чи все найгірше лише починається? Це нині головні питання, які хвилюють всіх. Доки триватиме війна? Поряд з ним стоять інші. Як вона закінчиться? Що буде після неї? Щодо термінів, то, приміром, від незмінно оптимістичного радника голови Офісу Президента Олексія Арестовича, який володіє здатністю додати впевненості навіть закоренілим скептикам, пів року тому доводилося чути про кінець квітня-початок травня.Чимало води стекло відтоді. Й не лише води – української крові теж. Мій же добрий знайомий, людина категорична й пряма, схильна сприймати світ у однозначних чорних чи білих тонах, заявляє безапеляційно, розтинаючи при цьому ребром долоні повітря, що все закінчиться тим, що ми “поженемо москаля до Уралу”. Дуже хотілося б, але… як цього досягти, не маючи переваги в артилерії та авіації? Ця перевага, до речі, якось дивно (як на мене) коментується в наших телепрограмах: мовляв, росіяни не ризикують залітати у наш повітряний простір – бояться, отож обстрілюють нас з-за меж наших кордонів. Даруйте, а ми самі, якби мали таку можливість, хіба діяли б інакше? Та що там мій знайомий – он вельми фотогенічна тележурналістка місцевого телеканалу у розмові з одним із очільників області, говорячи про російських окупантів, оцінила їхнє становище такими словами: “Та вони вже майже здалися!”. Ось так –  ні більше ні менше. Співрозмовнику в студії це, вочевидь,  здалося надміру оптимістичним, і він, теж висловивши впевненість в нашій перемозі, зазначив, що недооцінювати ворога не варто і остаточна звитяга України коштуватиме їй чималих людських і матеріальних жертв. Та що там фотогенічна тележурналістка місцевого телеканалу  – он речниця Білого дому Джен Псакі безапеляційно заявляє на брифінгу, що “зважаючи на провали у досягненні поставлених цілей, Росія вже програла війну в Україні”. А екс-радник глави МВС авторитетно і твердо доводить, що російські війська “вже приречені”. І єдине, що їм залишається – масова здача в полон.

А тим часом військові експерти й державні мужі різних країн пророкують навіть війну на кілька років; секретар РНБО Олексій Данілов (людина, вочевидь, обізнана) говорить, що “ситуація на передовій напружена, складна, і я не з тих, хто вважає, що російська армія слабка. Вони мають дуже великі ресурси, і вони їх сюди привели”;  екс-нардеп і професійний військовий Андрій Тетерук заявляє, що “Росія перейшла до системних бойових дій”, а от наше миле тернопільське дівча інтуїтивно чи якимось іншим чином відчуває, що росіянам невдовзі “гаплик”. Наразі ж ніхто – ні мій знайомий, ні чарівна тележурналістка, ні обласний керівник, ні аналітики в рамках національного телемарафону, ні Президент країни – не в змозі сказати, доки триватиме війна. Дуже хотілося б (і сподіваюся, до цього таки дійде), щоб захиталася земля під ногами у того, хто її розв’язав. І щоб та хитавиця жбурнула його прямісінько на лаву підсудних у Гаазі, перед ясні очі поважних панів і пань в суддівських мантіях. На цій лаві свого часу добряче понапротирали штани державні й військові керівники колишньої Югославії. Їхні гріхи на терезах правосуддя навряд чи переважають нинішні злодіяння господаря Кремля, проте рішуча (коли їй це під силу і, що суттєво, цілком безпечно) західна  юстиція змогла притягнути їх до відповідальності. Неминуче (як і в ряді інших випадків) виникає відчуття подвійних стандартів з боку цивілізованого Заходу, який може і висловлювати стурбованість, і пояснювати свою тяганину необхідністю дотримання процедури узгоджень.

Поки вони узгоджують і вирішують, на значній території України на людей падають зовсім не іграшкові бомби і ракети. А в інших місцях регулярно лунає сирена повітряної тривоги, і ти не можеш  стовідсотково бути певен, чи щось до тебе прилетить, чи, може, “пронесе”. І знову те ж саме запитання:  “Доки?”.