Стикаючись з чимось аномальним чи потворним, людям властиво намагатися якось виправити ці недоліки, щоб вони не дуже різали око і не  заважали нормально жити. Коли мова йде, приміром, про якісь вади зовнішності, застосовуються всілякі косметичні засоби, а деколи – й пластичну хірургію. Коли ж оця вада постає у вигляді нестерпних соціально-економічних оков і пут, нав’язаних якоюсь чужою брутальною силою, то вдаються до акцій протесту і масштабних виступів, мета яких, загалом, подібна – надати отому правлінню більш прийнятного для людей вигляду.

Саме цього дня 51  рік тому, 18 липня 1968 р. новий лідер чеських комуністів Александр Дубчек проголосив гасло “Соціалізм з людським обличчям”. Воно вельми не сподобалося товаришам у Кремлі –  виходило, що до цього часу усе, що приніс і насадив у братній Чехословаччині Радянський Союз, отого людського обличчя не мало. Курс реформ, проголошений Дубчеком, був спрямований на розширення прав і свобод громадян, децентралізацію влади в країні (щось знайоме…), що включало надання свободи слова, пересування, а ще (який жах!) – послаблення державного контролю над ЗМІ. В більш широкому сенсі це було спробою поєднати соціалістичну доктрину з елементами демократичного суспільства.

Москва з наростаючою тривогою спостерігала за тим, як “празька весна” поступово перейшла в не менш бурхливе літо і до певного часу обмежувалася тиском на керівництво чехословацької компартії на переговорах. Але коли на повен голос почали лунати заклики до виходу ЧССР з організації Варшавського договору, а антирадянські гасла на кшталт “Иван, уходи домой!” заповнили вулиці Праги, Броно, Кладно, радянське політбюро вирішило махнути рукою на усіляку дипломатію та задіяти військові аргументи для врегулювання кризи. 300 тисяч військових і 7 тисяч танків, введених в Чехословаччину в рамках операції “Дунай” були прикриті фіговим листочком пропагандистського кліше “Социалистичекую Чехословакию мы в обиду не дадим!”, яке з мінімальними варіаціями застосовувалося в 1956 р. в Угорщині та яким  в 1981 р. “приводилось в чувство” керівництво Польщі.

Така потужна “братня” допомога виявилася цілком достатньою для того, щоб усі реформи А. Дубчека були згорнуті, а чехам і словакам довелося чекати ще 20 з лишком років, поки Радянський Союз не затрясся в агонії, і країнами соцтабору прокотилася хвиля “оксамитових революцій”…

Що цікаво в тих подіях з позиції нинішнього дня?

Захід тоді теж захлинався від обурення, висловлював глибоку стурбованість і закликав СРСР до стриманості – приблизно з таким же ефектом, як нинішні заклики до Росії.

Ми ніби позбулися соціалізму з нелюдським обличчям, але натомість отримали український варіант ринкових відносин і демократії, фізіономію якого назвати привабливою наразі дуже важко…

Ігор Дуда