З побіжного  знайомства з тематикою місцевих друкованих видань та інформацій деяких порталів можна зробити доволі цікавий висновок: центральна влада зовсім нікудишня.

Справді, вона  лише й думає про те, як набити собі кишеню, або ж як отой нещасливий народ (в котрий уже раз!)  обвести навколо пальця; її представники (як мінімум, кожен другий) – закоренілі хабарники, мають рахунки у офф-шорах, запанібрата з продажними суддями та ще й, кляті, товаришують з олігархами. І ніяка зараза їх не візьме, тому що все там, на Печерських пагорбах, куплено, перекуплено, продано і перепродано… Тому й жорстко критикувати її, а подеколи  й поливати багном можна і треба – довірливий читач сприйме це як ознаку непересічної журналістської сміливості.

Зате місцеві достойники не просто відрізняються в кращий бік  від столичних небожителів, а в порівнянні з ними – просто ангели “во плоті”.  Всі – від селищного голови і до губернатора – і реформи впроваджують, і новобудови зводять, і вишукують інвесторів, і лікарняні заклади оновлюють… А соціальну справедливість, рівність усіх перед законом як обстоюють,  з корупцією як борються – на заздрість всій країні!  Така разюча відмінність між шахраями, злодюгами та лиходіями в стольному Києві та майже біблійними праведниками нашого подільського краю може й наштовхнути на думку, що ми з вами живемо у щасливій, процвітаючій оазі серед  пустелі продажного й  корумпованого мракобісся. Тільки от, невдячні, чомусь не всі поголовно це щастя цінуємо, нарікаємо на якісь там комунальні тарифи, ціни за проїзд у маршрутках, хаотичну забудову, беззаконня…

Втім,  може виникнути й інша думка:  наші ЗМІ, за давньою й незнищенною звичкою, продовжують натхненно співати осанну кожному поруху тіла чи навіть чханню містечкових високопосадовців. З такою ж давньою надією: “А раптом щось перепаде…”. І роблять це чи то в позі кельнера в старому ресторані (“Чего изволите-с?”), чи  у більш пікантній стійці путини, ладній задовольнити будь-які примхи вибагливого  клієнта.  Клієнти ж також, слід віддати їм належне, дотримуються правил етикету: привітають з професійним святом, відзначать велику роль праці журналіста в розбудові незалежної та суверенної, вручать з нагоди того ж свята грамоту. Ну, а вже як завітають в редакцію, то весь колектив просто сяє й може навіть ненароком впИсятися від екстазу. А при особливо старанній праці, не виключено, можуть розщедритися і на щось більше… А головне – дуже гарно розповідають, який гордий, волелюбний і патріотичний народ наш.

Вони – свої, рідні, – таки кращі, ніж оті столичні пройдисвіти…

Ігор Дуда