Один з перших фотокореспондентів на Тернопільщині Василь Бурма, займаючись фотомистецтвом уже кілька десятків років, каже, що щасливий, адже його хобі – одночасно і його професія.

– Заробляння грошей – у першу чергу. Треба ж людині чимось займатись і якось себе проявляти. Але коли інші запитують: «А яке у вас хобі?», то я кажу «У мене хобі – фотографія, моя робота», – розповідає Василь Бурма.

Навчався Василь Олександрович на факультеті журналістики, проте фотографією захопився ще до обрання профілю. Пригадує, з чого усе почалось, та який перший знімок став справжньою сенсацією, – передає ІНТБ.

– То ще армійська фотографія. Ми десь пішли на пікнік, солдати дали «дьору» в лісок, там сіли собі випити і закусити. Я сфотографував нехитрий солдатський стіл – і кругом одні чоботи ось так стирчать. Я з армії прямо в університет прийшов, і коли показав комусь там, то спочатку посміялись, а потім хтось поцупив і надрукував у газеті. Пішла дискусія, якої вистачило номерів, напевно, на три, – згадує митець.

Фотокореспондент від фотохудожника у сучасному розумінні суттєво відрізняється. Проте Василь Бурма каже, що навіть для газетної колонки обирає найкращі та найвдаліші роботи. Виставкові ж потребують особливих зусиль та подекуди довгих пошуків.

– Бажано щоб це було суцільне мистецтво. Але ж не виходить – знімаєш-знімаєш. І десь зі 100 знімків може один трапиться такий, що часом, буває, проситься на виставку. Але буває часом удача, як у рибалки, – каже фотограф.

Колега і давній друг Василя Олександровича – Василь Балюх – пригадує, які особливості роботи колись застосовував пан Бурма, аби його фотографія була справді довершеною.

– Василь Олександрович як тільки приїхав з університету, був направлений в редакцію. Він настільки старався, щоб ці фотографії були такі «причесані», що він з собою брав воду, їдучи фотографувати комбайнерів, помазок для гоління, бритву. Він, відповідно, був маленьким перукарем, – зазначає Василь Балюх.

Журналіст «Вільного Життя» Анна Золотнюк свою роботу також планує пов’язувати з фотокореспонденцією. Дівчина – одна з небагатьох, для кого Василь Бурма став наставником.

– Навчання фотографії в пана Василя – це не таке, що приходиш на урок – і він розказує. Це більше спостереження за тим, як він працює і, власне, намагання і собі чогось перейняти. Якось він дав мені свій фотоапарат, це відбулося спонтанно. Але оскільки він опинився на моїй шиї і в моїх руках, я не могла його впустити. І оскільки в мене немає свого дзеркального, а тільки дешева «мильничка», то це було для мене святом душі, – каже Анна Золотнюк.

Найбільше, розповідає художник, любить фотографувати дітей та людей похилого віку. Вони більш природні та не намагаються позувати. Ще одна пристрасть з дитинства – замки та фортеці. У Василя Бурми є колекція з понад сотень зображень споруд не лише нашої області, а й з різних куточків світу.