Рік, що минув, змінив багато які з наших уявлень, а деякі просто перевернув з ніг на голову.

Де ще могли б виливати пиво з пляшок і бляшанок і використовувати посуд для виготовлення “коктейлів Молотова”, як це було в перші тижні війни? Де ще поліція могла б допомагати простим громадянам… виготовляти вибухові пристрої? За яких ще умов особи, засуджені за тяжкі злочини, могли б бути звільнені і їм надався б шанс спокутувати провину на фронті боротьби з російськими загарбниками? Мешканці Одеси розповідають, що їхні діди й прадіди, які захищали місто від наступу німецького вермахту, навряд чи могли б  побачити у найстрашніших снах, що через 80 з лишком років їх обстрілюватимуть брати-росіяни і сприятимуть їм у цьому брати-білоруси. І що допомагатимуть нам протистояти цій “братерській” навалі не хто інший, як оті самі німці. Україна довго і не дуже успішно просилася, щоб її  прийняли у різні європейські організації. Від нас то відмахувалися, як від напосідливих мух, то не дуже виразно й певно обіцяли: ви, мовляв, старайтеся, виконуйте “домашні завдання”, які ми вам задаємо, а там побачимо… А тепер ось один литовський чи то дипломат,  чи журналіст зазначив, що українці – більші європейці, ніж вся решта Європи. І що Європа повинна не милостиво приймати нас у свій дім, а навпаки, просити Україну увійти в нього.

Злам у масовій свідомості починається з її зламу в кожного зокрема. Багато хто з нас, приміром, раніше дотримувався думки, що спорт не повинен перетинатися з політикою, і що спортсмени не повинні нести відповідальність за злочинні дії правителів своїх країн. А тепер ми із задоволенням дізнаємося, що УЄФА і ФІФА відсторонило російські клуби та збірну від участі в міжнародних змаганнях і наполягаємо, щоб росіян та білорусів не допустили до Олімпіади-2024, що відбудеться у Парижі.

Я терпіти не можу густої зливи матюків на наших вулицях, але з повним розумінням і схваленням, в унісон з усіма українцями, сприймаю  “Росія, йди на х..”. Це звучить нині мало не як музика.

Українська армія вважалася багатьма райським місцем для групи генералів, де зручно “прокручуються” різні оборудки і розкрадаються кошти. А вона, виявляється, за 9 років встигла таки чогось навчитися. Принаймні, достатньо для того, щоб кардинально змінити плани путінського генштабу на блискавичну перемогу і завдавати дошкульних ударів по “русскому воинству”, добряче “приправленому” нині зеками з численних російських тюрем і колоній.

Багато хто не виключав хуторянсько-егоїстичної філософії більшості українців, мрії яких зациклюються на “ставку і млинку і вишневому садку”, тобто виключно на власних добробуті та благополуччі. А вони в значній своїй частині виявилися патріотами, причому патріотами активної дії.

З урахуванням досвіду отого страшного для нас року можна сказати, що затяті, й здавалося, невиправні скептики помилялися. І, що приємніше для нас і дуже прикро для нього, фатальним чином помилився в своїх оцінках і прогнозах Владімір Путін. Україна не відступила перед його брутальним натиском і, тим більше, не зустріла російську армаду квітами, а здебільшого відсилає за уже відомою адресою. Це – у кращому для них випадку. В гіршому – забезпечує “вічне упокоєння”. Розхристаний, дезорієнтований і зденервований до 24 лютого 2022 р. народ, який, здавалося, загрузнув у проблемах і проблемках щоденного животіння, раптом розправив плечі й постав перед усім світом в образі незламного борця і патріота (не будемо зараз вести мову про неприємні й не такі вже нечисленні “нюанси”). Для цього знадобилося вторгнення Росії? Скажете, дорогувата ціна такого прозріння?

Та яка вже не є – вибирати нині не доводиться…