У будь-якій справі важливим є переконання, або ж, якщо хочете, віра в те, що вона закінчиться так, як тобі хочеться або ж як ти запланував.

Якщо немає отого переконання, то це не дуже добра ознака. Від цього – зовсім  невеличкий крок до песимізму зневіри, а то й гірше –  панічних настроїв. А це вже, ну зовсім небажана річ. Тим більше – під час війни. Нехай навіть і такої доволі дивної, як нинішня: нібито називається повномасштабною, але реально водночас є такою, яка зовсім не зачіпає інтереси, самопочуття і апетит значної частини нашого етносу. Більше того – багатьом дає змогу примножувати свої статки. Все ж, надії дуже багатьох українців цієї весни і літа були пов’язані з широко (подеколи надміру) обговорюваним контрнаступом: наводилися авторитетні думки вітчизняних і західних фахівців, з яких випливало, що, як мінімум, росіянам вже недовго залишилося “хазяйничать” в Криму; що оснащені західною зброєю та натреновані в західноєвропейських навчальних центрах штурмові групи зметуть окупантів з нашої землі; що у Кримському мості ось-ось будуть зусиллями наших ракетників та диверсійних груп зроблені такі діри, що використовувати його буде просто неможливо; що…

Аж тут раптом в кінці листопада – чергове засідання Ставки Верховного головнокомандувача, одним з основних питань на якому, як повідомлялося, було питання посилення фортифікацій.  “Усе абсолютно деталізовано – мін і бетону нашій державі точно вистачить. Потрібно більше швидкості та ефективності, і кожен, хто за це відповідає, має чіткі завдання”, – йшлося в заяві Президента.

Чіткі завдання, швидкість і ефективність – це, звісно, добре. Але фортифікація, бетон, міни – це те саме, чим посилено займалися окупанти в очікуванні отого самого нашого контрнаступу. Отже, фортифікація, бетон, міни – це засоби оборони. А отже, в неї плавно (чи не дуже) переходить контрнаступ, про який велося багато розмов і не менше – оптимістичних прогнозів? Щось пішло не зовсім так, як планувалося? Що є причиною: помилки в плануванні й оцінці сил і можливостей противника, недостатня оперативність  і (будемо відверті) сумлінність і чесність західних союзників і партнерів у питаннях поставки нам конче необхідних видів зброї, чи проста і така бажана для рашистів і близька їхньому духу думка “Против лома нет приема”? Цікаво, скажу вам, послухати нині деяких ще недавно переповнених бравурними мріями експертів – складається враження, що вони тепер взяли на озброєння фразу, приписувану Вінстону Черчіллю: “Все буде так, як повинно бути. Навіть якщо буде не так”.

А ще, здається, як буває в подібних випадках, не забарився початок процесу пошуку винних. Трохи незвичним в даному конкретному випадку є те, що роль військового експерта і за сумісництвом – такого собі     неформального прокурора взяла на себе особа, яка, припускаю, може й не знати, яким є боєкомплект танка “Абрамс” чи яка місткість магазину американської М16. От якби одна зі “слуг народу” Мар’яна Безугла (мова саме про неї та її доволі несподівану філіппіку проти Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного), лікар за професією, давала рекомендації щодо того, чим краще полоскати горло при застуді, чи, як керівник програми “Реформа  системи медичного забезпечення Збройних сил”, порадила б, як воякам в бойових умовах  вберегтися від діареї чи як запобігти “окопній ступні” – це, напевно, сприймалося б з більшим чи меншим, але розумінням. А от публічно висловлювати свої міркування з питань, що швидше мають стосунок до військової політики й навіть до  стратегії й закликати до відставки того, хто в цю тяжку для країни пору наскільки можливо професійно цим займається, для 35-річної пані, досі чимось схожої на школярку, видається не зовсім доречним. Та попри це, Мар’яна Безугла (за своєю власною ініціативою, чи за “порадою товаришів”) закликала звільнити Залужного через нібито “відсутність плану на війну”. “Головнокомандувач ЗСУ не зміг надати план задуму на 2024. Ні великий, ні маленький, ні асиметричний, ні симетричний. Військові просто сказали, що їм треба забирати не менше 20 тисяч громадян на місяць”, – заявила вона.

Оте “треба забирати не менше 20 тисяч громадян на місяць” – це, звісно, одна з больових точок суспільства, на яку медик Мар’яна Безугла не проминула нагоди натиснути. Залишивши наразі це питання осторонь, слід сказати, що її заява викликала, загалом, прогнозовану реакцію. Зокрема, відомий політолог Володимир Фесенко вважає, що ймовірна відставка Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного спровокує розкол у суспільстві, а також негативно вплине на ставлення до України з боку міжнародних партнерів. Більше того – може спричинити суто політичні ризики для Президента Володимира Зеленського. Не став дотримуватися партійної солідарності й інший “слуга” Федір Веніславський, котрий, як і Безугла, є членом парламентського комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки. “Вважаю, що такі висловлювання в умовах війни можуть мати вкрай негативні наслідки, тим більше з огляду на ті чутливі для безпеки та оборони держави питання, які розглядає комітет. Така діяльність, така поведінка пані Безуглої є неприпустимою, а її перебування в комітеті може становити реальну загрозу національній безпеці”, — заявив він.

Ось так – виявляється (за Веніславським), що для загрози національній безпеці зовсім не обов’язкова наявність лютих ворогів – достатньо однієї соратниці по партії. І що ж, цікаво, подвигнуло її на цю тираду, яка спричинила таку бурю? Можливо, не таке вже й рідкісне для людей і жінок зокрема “Спершу скажу, а потім вже подумаю”? Чи навпаки, таки добре подумаю (чи подумаємо?) перш ніж сказати? А, може, попросив це зробити хтось інший, котрий, зі скромності, вирішив за краще залишитися в тіні?

Попробуй, розберися в цих жінках…