Не дуже, напевно, личить простому смертному (до того ж, ще й із “залишковими  явищами” радянського атеїстичного виховання) торкатися справ верховного слуги Господнього і, тим більше, судити про них, але привід, можна сказати, винятковий.

Днями Папа Римський Франциск, можна сказати, ні сіло ні впало  заявив, що “дуже поважає російський гуманізм”. З цих його слів могло  здатися, що останні вісім з половиною місяців шановний понтифік перебував у стані летаргічного сну чи коми і просто не міг знати, що в цей час діється на грішній Землі. Зокрема, в Україні.  Але ж ні – він знає про це і запевняє, що його “вражає жорстокість, яка невластива російському народу, оскільки російський народ – великий народ. Це жорстокість найманців, солдатів, які йдуть на війну за пригодами…”. А ще уродженець Буенос-Айреса і перший в історії Папа з Нового світу промовив таке, що справді змушує думати про нього як про людину з якогось іншого світу: “Я дуже поважаю російський народ, російський гуманізм. Згадайте Достоєвського, котрий донині надихає нас, християн, мислити по-християнськи”.

Посол України у Ватикані Андрій Юраш одразу ж виступив із заявою, в якій зазначив,  що “достатньо просто відвідати зараз Україну, щоб побачити, як 4,5 мільйони людей залишилися без електрики та води, “насолоджуючись” цим російським “гуманізмом”: накази бомбардувати Україну віддають та кнопки запуску ракет натискають не найманці, а щирі російські “гуманісти” — послідовники Достоєвського”.

Все ж, виконаю настанову кардинала і згадаю російського літературного класика. Згадувати, власне, доведеться не дуже багато: з шкільної програми вдалося осилити лише “Преступление и наказание” (та й те тому, що був старанним учнем і виконував вимоги вчительки російської літератури). Далі – лише “кіношні” спогади: подивився те ж “Преступление…” і “Братья Карамазовы” (завдяки хорошим акторам) і серіал “Идиот” з Євгенієм Мироновим. Висловлю свою, можливо, обмежену й малоосвічену думку: важкувато читається й дивиться Федор Михайлович. Довго, розлого і доволі нудно (заради повної об’єктивності – про багато чого з українського письменства можу сказати те ж саме).  А оскільки завжди керуюся принципом “Всі жанри хороші, крім нудного”, то й пробувати таки прочитати його творіння, а тим більше – відшукати в них натхнення “мислити по-християнськи” більше й не намагався. Це, звичайно, не означає, що мене зовсім не цікавила, приміром, сутність поняття “достоєвщина”, а також причини захоплення Достоєвським певної частини західної читацької публіки. Частково відповідь для себе знайшов у характеристиці, яку дав йому інший російський і радянський класик Максим Горький: “Немає сумніву, що Достоєвський – геній, але це злий наш геній. Він навдивовижу глибоко відчув, зрозумів і з насолодою зобразив дві хвороби, виховані в російській людині її потворною історією, важким і прикрим життям: садистську жорстокість розчарованого в усьому нігіліста і її протилежність – мазохізм істоти затурканої, заляканої, здатної насолоджуватися своїми стражданнями…”.

Страхітливі злочини на українській землі чинять нині оті, наділені садистською жорстокістю, вихованою отою самою потворною історією. І ті, що затуркані та залякані й скаржаться родичам по мобільниках на свою тяжку долю, густо пересипаючи скигління матюками – “для связки слов”…  

Напевно, усамітнившись у ватиканській каплиці Папа Франциск молитиметься і за ці “заблудлі душі”. Мабуть, він не забуде у своїх зверненнях до Всевишнього і про українських дітей, чиї долі немилосердно скалічила жорстока війна, або ж і забрала їхні життя.

І про їхніх збожеволілих від горя матерів.

І про спалені й сплюндровані українські міста й містечка.

І ще про багато що, принесеного безкорисливими, обізнаними з Достоєвським і здатними “мислити по-християнськи” “гуманістами” з  Московії…