З повідомлень в соцмережах:
“Журналісти звернулися по допомогу до двох екіпажів поліції, але ті відмовилися перевіряти заклад, перед яким на той момент зібралася черга з 20 відвідувачів… У поліції скаржаться, що не мають правового механізму для притягнення до відповідальності клубів і ресторанів, які продовжують працювати під час дії комендантської години… Керівник МВС Ігор Клименко запевнив, що поліцейські “однозначно не ігнорують” роботу клубу і “патрулі виїжджають за адресою”, але змусити власників клубу дотримуватись правил не виходить…”.

Країна ніби у війні страшній, і ворог аж ніяк не іграшковий:
Жорстокий, підлий, не слабкий – ну, словом, для держави тест суворий,
Й питання так стоїть: чи бути, чи не бути Україні?
“Та нехай буде – скаже хтось – але ж ми люди “при баблі” та вільні,
То нащо ж нам собі у чомусь відмовляти,
Якусь годину комендантську в голові тримати?
Що хочемо – те робимо, й ніхто нам не указ,
Ну що там, всі вже в зборі? Ми – “січас”!
А як менти нагрянуть? Та пішли вони в… контору!
В нас адвокати грамотні і “бабок” – море,
А “бабки” роблять все: від служби допоможуть “відкосити”,
Кого потрібно – без проблем і суперечок “підмастити”,
А якщо треба – за кордон “змотатись”, попри заборони
І мали ми у дупі ці моральні норми і закони”.
Але якщо такі порядки й звичаї в країні мають силу,
Чи не загроза це для неї з тилу?
Бо можна просторікувати довго про “священну боротьбу”,
Але коли на вулицях хапають переважно “голитьбу”,
А публіка мажорна в нічних клубах “зависає”,
То чи великі шанси вижити така країна має?
На кладовищах між могилами загиблих скоро ніде буде проступити,
А наш закон ще досі думає, як публіку “круту” до часу комендантського привчити,
Вона нахабна досить й не боїться, що колись її спитають,
Чому вона “оттягивалась”, коли інші воювали,
А не боїться через те, що вже давно переконалась:
Немає в нас такого, що б не продавалось і не купувалось.