Для декого він, можливо,  і нині “живее всех живых”. Хоча цікаво, як його послідовники ходять до церкви і по-дружньому спілкуються зі священиками, коли їхній духовний ідол заявляв, що “Религия есть опиум народа” і наказував “расстреливать попов беспощадно и повсеместно”? Ну, нехай буде “живее всех…”, але над законами природи невладні навіть творці “безсмертних вчень”.

Цього дня, 21 січня 1924 року віддав Богу (чи дияволу?) душу Владімір Ульянов (Ленін). Кадри кінохроніки дотепер зберегли мовчазні застиглі  натовпи наче зазомбованих людей на зимовій хурделиці (ще зими тоді  були як зими…), довжелезну чергу до труни, дерев’яний мавзолей, що потім був замінений на залізобетонно-гранітно-мармурово-лабрадорний. І – вічний сон у прозорому саркофазі, за яким десятиляттями спостерігають відвідувачі. Раніше вони приходили “до Ілліча” з благовійним трепетом, тепер же, мабуть, здебільшого просто з інтересу – поставити галочку про відвідини одного з пам’ятних місць Москви… Але… може, недаремно співав на зламі 80-90-х у своїй відомій пісні “Я вернусь” Ігор Тальков: “Но не предан земле тиран, объявивший войну стране, и не видно конца и края этой войне…”. Може, справді, всю величезну територію колишньої імперії буде трясти і люди на ній не матимуть спокою, доки всохлу мумію, врешті-решт, не поховають як належить за християнським звичаєм? Хоча багато хто вважає, що її просто треба спалити, а попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду…

Усвідомлення того, що “дорогий Ілліч” зовсім не був таким собі добродушно-інфантильним дідусем з радянських фільмів, який лише те й робив, що відсилав свої продпайки в дитячі будинки, прийшло не відразу і не до всіх. Вже набирала ходи “перестройка”, вже сатирики досхочу вправлялися в копіюванні мови іншого “дорогого Ілліча” – Брежнєва, вже всіма читалися-перечитувалися “Діти Арбата”, а поняття “гласність” поширилася на всі жахи епохи Сталіна, а Ленін ніби стояв осторонь цього. Чи, точніше сказати, над цим, оскільки ідеологи “нового мислення” палко закликали повертатися у політиці “назад до Леніна”. І не лише в Москві… Наш майбутній перший Президент Леонід Макарович Кравчук у інтерв’ю одному з республіканських видань восени 1990 р.  зізнався: “Я дуже поважаю Лєніна”. Саме так – “Лєніна”. А коли я розповів одній моїй знайомій, яка в ту пору буда дисциплінованим членом КПРС (нині ходить до церкви і щиро молиться), що у Володимира Ілліча, ймовірно, були проблеми через нейросифіліс, вона з непідробною сумішшю жаху та обурення в очах замахала на мене руками. І раптом – як удар грому: “Ленін – кат всіх народів”. Раптом – хвиля повалених монументів із спрямованою вперед правицею. І одразу ж, наче вовна з драного кожуха, почала вилазити гола правда про того, над ким довгі роки сяяв ореол святості та непогрішимості.   Незвично було читати й чути  такі речі про «найлюдянішого із людей». Навіть в анекдотах, у яких рідко знайдеш привабливі персонажі, Ленін раніше здебільшого поставав як позитивний антипод відверто сатиричних Брежнєва, Хрущова, Сталіна… Надто коротким був історичний проміжок між закликом Горбачова «повертатися до ленінських принципів» і плакатом «Ленін – кат усіх народів». Що й казати, бурхлива була епоха, події в ній змінювалися з калейдоскопічною швидкістю…

Все ж для декого він, можливо,  і нині “живее всех живых”. За даними ВЦИОМ (Всеросійського центру опитування громадської думки) за 2016 рік, на запитання “Ленін викликає у вас швидше симпатію чи неприязнь?” 63% опитаних росіян відповіли, що симпатію, а неприязне ставлення висловили 24%.   І прибрати муміфіковані останки із споруди на Красній площі тамтешня влада не поспішає. Можливо, діє з далеким прицілом – у Росії щосили створюється новий культ ще одному (щасливий збіг!) невисокому, лисуватому й жадібному до необмеженої влади діячеві на ім’я Владімір. Попри зусилля медиків, усілякі ботокси і т. д. молодшим він не стає, і неминуче рано чи пізно прийде час, коли… І тоді залишиться лише трохи переобладнати інтер’єр мавзолею, щоб він вміщав одразу двох “почилых в Бозе” ідолів.

Ігор Дуда