Почати, напевно, варто з того, чого вона планувала досягти. Нині це не складає таємниці: змінити (в найкоротший термін) владу в Києві (на тлі зустрічей російських “братів” захопленим населенням з квітами на значній частині території) і перетворити Україну на слухняного сателіта. Цей задум апріорі видавався абсурдним, а оскільки Москва заходилася втілювати його звичними для неї методами – варварством, вбивствами мирних жителів, грабунками, гвалтуванням – то й не дивно читати нині результати соціологічних опитувань стосовно ставлення українців до Росії.

Кожного з нас північний сусід (сусіди, як відомо навіть з повсякденного побуту, бувають дуже різними) більшою чи меншою мірою зробив своїм запеклим ворогом, викликав стійку антипатію чи просто розчарував по-своєму. У когось відняв рідну людину; комусь зруйнував житло; ще у когось – вкрав (як у них кажуть, “одолжил на вечное пользование”) якесь майно… Особисто у мене “матушка-Россия”, окрім нервозної атмосфери, пов’язаної з повітряними тривогами,  внесенням неминучого безладу в навколишнє життя (що цим дехто в нас спритно-підленько користується – то  інша тема) викликала внутрішнє спустошення, простіше сказати – відбила охоту до тих творів та діячів російської й іще радянської культури, до яких раніше був, скажімо так, не зовсім байдужий.

Зразковий офіцер і холоднокровний розвідник Кольцов втратив свою колишню привабливість – Юрій Соломін, який виконав цю культову роль, чи то задля отримання преференцій для свого Малого театру, чи за внутрішнім переконанням, чи в силу вікових змін (все-таки уже давно перевалило за 80), цілковито підтримує політику Путіна щодо України;  

Не так, як раніше, сприймається погляд Штірліца-Тихонова у весняне небо з журавлями – він, як не як, з тієї ж “контори”, що й нинішній диктатор Росії, який вторгся в Україну;

Образ адвоката Челіщева з “Бандитського Петербурга”, який дуже імпонував мені свого часу, перестав бути таким – Дмітрій Пєвцов, який зіграв цю роль, нині є ніби живим втіленням зазомбованого нахрапистою російською пропагандою тамтешнього суспільства. Більше того – рупором шовіністично-великодержавницьких ідей Кремля;

Червоноармієць товариш Сухов з баченого десятки разів  “Білого сонця пустелі” (“Петруха!”, “Верещагин, уходи из баркаса!”) раптом втратив свою привабливість навдивовижу метикуватого і зовсім невразливого для ворогів персонажа народних казок – адже він теж, в міру сил і можливостей” поширював на “окраинах” такі одіозні нині ознаки “русского мира”.

Ось чого наразі добилася Росія в конкретному випадку зі мною. Це ще, більш ніж напевно, не найгірший перелік претензій до неї. І вже точно – не їхня межа.  І оті межі неприйняття себе і антипатії до себе Росія нині ураганними темпами розширює за допомогою “Ураганів” та іншого смертоносного залізяччя, а також за посередництва своїх приручених соловйьових, норкіних, скабєєвих…  До цих, останніх, у нас давня і стійка відраза.

Нині до них, на жаль, доєдналися й відчуття недовіри та антипатії до тих, кому ще недавно симпатизував. Хоча… є в Росії Андрій Макаревич, який віддавна заявив про свою опозиційність режиму. Є Максим Галкін, який підтримав Україну і на знак цієї підтримки одягся на концерт у Варшаві в синьо-жовті кольори. Є інтелігентний і мудрий Олег Басілашвілі, який теж висловлювався проти територіальних зазіхань Кремля. Є, зрештою, футболіст Федір Смолов, який, на відміну від переважного числа колег-спортсменів, не побоявся виступити з осудом російської агресії. А ще був витончений Леонід Філатов, який, пригадується, закінчив свою знамениту байку про Федота-стріляця словами  “А на Руси спокон веков нет суда на дураков”. На “Руси”, напевно, таки немає – навпаки, вони там вершать суди і визначають долі мільйонів людей. Але ж не може увесь світ вічно терпіти злочини “страны дураков”…