Розповідаючи про перебування в Туреччині, довелося згадати про один з її яскравих атрибутів: нав’язливих (більшою чи меншою мірою) торговців на вулицях її містечок, які не дадуть тобі пройти повз них, а закликають зайти, подивитися, приміряти, спробувати…

А якщо ти вже піддасися на їхні зазивання й зайдеш у крамницю, то вийти звідти без чогось купленого буде важкувато: перед тобою розіграють цілий спектакль на тему того, як задешево, зі значною шкодою для себе і лише з почуття симпатії до тебе, незрівнянного (- ної) вони ладні, скріпивши серце, поступитися власною вигодою й продати тобі щось всього лише  за…

Припускаю, випровадивши  чергових легковірних слов’ян з покупкою, вони ще довго сміятимуться над ними – аж поки поблизу їхнього закладу не з’явиться ще хтось із клунками і ремінчиками різного кольору на зап’ястках – безпомилковими ознаками приналежності до роззяв-туристів, клієнтів місцевого готельного сервісу.

Нехай не образяться на мене численні представники касти політиків, але їхній самопіар в нинішню передвиборчу пору дуже скидається на прийоми турецьких торгашів. Зайдеш на якийсь сайт – неодмінно поряд з повідомленнями про чергові жертви коронавірусу зустрінеш сповіщення про висування кандидатів у народні обранці, котрі знають (як ніхто інший!), як зробити так, щоб нашому невдачливому люду, нарешті, розвиднівся світ, і у нього  з’явилася перспектива на майбутнє. Справа залишається за малим: проголосувати за вказаних достойників, щоб глибокої осені вони зігріли своїм теплом наші серця (даруйте за пафос, але якщо ним постійно послуговувався попередній Президент, то чому не можна хоч трохи мені?).

Вряди-годи відкриєш якесь друковане видання (таки, здається, починають програвати змагання електронним ЗМІ) – а там те ж саме: усміхнене, оптимістичне, урочисто-вишиванкове… І з тим же набором: ти лише обери нас, а ми вже – ох, ми вже!

Щоб обрати, мабуть, треба довіряти. Іноді, щоправда, можна обирати за принципом: “Нехай будь-хто – лише б інший” (запитайте у Петра Олексійовича, який нині, здається, почав розправляти крила – він добре знає. Адже на собі відчув це минулого року).  Довіряти можна або окремим особистостям (саме особистостям) або програмам. Саме останні наполегливо радять читати (і навіть вчитуватися в них) політтехнологи, але… покажіть мені унікума, який би уважно, від першого і до останнього слова прочитав програму якоїсь партії чи окремого депутата. Для цього, напевно, треба бути невиправним занудою-педантом та ще й, можливо, з хронічним гастритом на додачу. До того ж, у жодній програмі неможливо знайти коротенької фрази, якою, певен, керується переважна (якщо не всі) більшість кандидатів у народні обранці: “Йду в депутати задля власного достатку, влади і відчуття приналежності до кола обраних”.  Орієнтуватися на назви політсил? Даруйте, але невже хтось, позбавлений хитрості, напише, майже як Louis XIV, “Батьківщина – це я”? Невже “слуги народу” йдуть у владу, щоб бути саме слугами? А “Порядок. Відповідальність. Справедливість” справді передбачає встановлення саме такої тріади цінностей у суспільстві й нічого інше?  А якщо  махнути рукою на всі оті лозунги, програми і назви, то, може, викликає довіру хтось персонально? Не знаю, можливо, в когось і викликає, але я, приміром, істота малоконтактна і волію отримувати інформацію не так зі спілкування з кимось, як шляхом спостереження збоку. І саме оті спостереження утримують мене від надмірної довіри. Всім: свобідним, радикальним, по-європейськи солідарним, голосистим, відповідальним, “за майбутнім”, “за життєвим”… Воно, звичайно, обирати когось треба – іншого способу формування влади суспільство, яке спинається навшпиньки, щоб зватися демократичним, наразі не вигадало.

Але щоб обирати, треба зовсім небагато – хоча б довіряти…

Ігор Дуда