Вже рік…

Вже рік минув відколи Україна спокою не має,

Вже рік, як вибухи щоденно в ній лунають

І – полум’я,  кіптява, згарища, мертвотний чорно-бурий дим,

Вже рік, як кров народу нашого занадто рясно ллється

Й ніяк її Росія не напється

Ну, що поробиш – вона звикла жити цим

Вже рік, як матері, батьки, дружини, діти

З тривогою чекають звістки… “звідти”,

Де все гримить, свистить й палає день і ніч

І рік вже, як всю Україну густо вкрили  

Траурні шати й свіжо вириті могили,

І починаєш вже сприймати їх як звичну річ

Вже рік, як ми доводимо Європі й світу:

“Ми захищаємо всіх вас і ваше право жити

Як вільні люди, а не під російським “сапогом”

Ми прийняли удар “кинджалів”, вагнерівців, “градів”,

Щоб  ви не стали безсловесним стадом,

Яке покірно корчиться під батогом”

Але – вже рік,  як “за поребриком” Москва переконалась,

Що не на те, на що надіялась, нарвалась,

Що замість квітів і “Добро пожаловать!” – вогонь і смерть,

Добряче натовкли вже хлопці наші зайшлої мерзоти –

Дивізій вже з десяток з гаком упокоєних “двохсотих”

Землею українською наїлись вщерть

Рік – це багато дуже, чи, можливо, зовсім мало?

Давно земля вкраїнська стільки не страждала

Давно не лилось стільки крові й сліз

Що буде далі? Жоден оракул не скаже

Чи ще багато наших в пеклі тім поляже

І скільки ще зруйнують орки наших сіл і міст

Але – згуртуймось дружно і візьмімося за руки,

Бо вже давно відомо, що гуртом простіше пережити муки

Й не тільки “батька бити”, а  і лютих ворогів

Й ще б  разом дружно “Ще не вмерла…” заспівали

Ми вистояли рік, а це – немало,

Це – триста шістдесят і п’ять ночей та днів.