Українська політика зайшла у глухий кут: влада не хоче слухати Євромайдан й опозицію, а Євромайдан не хоче вступитися з політичної сцени. Створення Народного Об’єднання Майдану мало би бути виходом з цієї ситуації – принаймні, так думали ті, хто протягом останніх тижнів пропонували цю ідею.

Грицак ЯрославОднак форма, яку набрала ця ідея, викликає почуття невдоволення чи нерозуміння у багатьох і ставить нові питання: чи не є НОМ спробою лідерів опозиції з малої букви (тобто партійної опозиції) підім’яти під себе Опозицію з великої букви (тобто Євромайдан)? Якщо це так, то чи не означає це, що в українській і так уже заплутаній політиці намічається нова ліня розколу: не між владою й опозицією, і не всередині опозиції, а між Опозицією й опозицією? І як питання питань: як нам поводитися за цих умов і на чий бік стати?

Нам було би набагато легше вияснити цю заплутану ситуацію, якби ми могли бачити за нею якийсь глибший сенс чи сенси. Про це, зокрема, мені кажуть студенти, які ночами стояли на Євромайдані: саме такі дискусії ведуться серед його учасників.

Такий сенс дає релігія, насамперед – християнство. Не дивно, що один з найкращих сенсовних текстів про Євромайдан написав о. Кирило Говорун, архимандрит Української Православної Церкви Московського (так!) Патріархату. У таких ситуаціях, як наша теперішня, християнство є дуже добрим як моральний компас. Але воно, зрозуміло, залишає без відповіді конкретні питання.

Подібну до християнства роль виконує історія. Історики, як і філософи, за характером свого фаху покликані шукати сенсів серед безсенсовності, яким є наше життя. Тільки, на відміну від філософії, вона має справу з конкретнішим матеріалом. Не я сказав, але я повторю: історія важлива для прочищення мізків і помагає чіткіше бачити. Тому не дивно, що коли економісти, соціологи чи політологи пробують пояснити сучасні явища, вони нерідко вдаються до історії.

(знимка Максима Баландюха)

Якщо дивитися з історичної перспективи, то від яких останніх 50 років, ми живемо у цілковито новому світі. Це є світ змін, які ми відчуваємо, але не можемо висловити. Бо слова втрачають старі і набувають нові значення. Скажімо, ми є свідками, як важка індустрія щораз більше мандрує із центру розвинутого світу на периферію. Тому якщо колись важка індустрія була символом розвинутості, тепер вона стає символом відсталості. У сучасному світі виграють ті країни, реґіони, міста, яким вдалося перетворити дим від фабричних труб на дим від горнятка кави – тобто здійснити перехід від важкої індустрії до індустрії сервісної.

Міняється докорінно і політика. Вона стає щораз доступнішою і банальнішою. Чимраз більше людей у чимраз більшій кількості країн мають право брати участь у виборах і тим самим так чи інакше впливати на політичні процеси.

Ніщо, може, так не виражає радикальний характер цих змін, як зміна характеру революцій. Колись революції ставалися тоді, коли ситуація в країні різко погіршувалася. Зараз вони часто починаються з поліпшенням ситуації. Якщо раніше рушійною силою революцій були найбідніші верстви – Марксів пролетаріат, то тепер найреволюцішою силою є середній клас і т. зв. прекаріат. Колись головним символом революцій була ґільйотина, від недавніх часів таким символом став круглий стіл.

Якщо коротко: світ рухається – і то весь світ – до стану, де добробут і доступ до розбудованих політичних права перестав бути монополію декількох країн чи одного з класів. Це справді ґлобальний рух. Але, з іншого боку, бачимо щораз більше політичних криз і революцій: якщо у ХХ ст. на один рік припадало середньо по дві революції, то за перше десятиліття ХХІ ст. маємо близько 40, тобто по 4 на рік. Це як на трасі: що більше на ній машин, то більше заторів. Бо деякі їдуть на старих машинах, які часто ламаються, інші є менше вправними водіями, деякі взагалі сходять на обочину і т. ін.

Темпи і траєкторії руху по цій маґістралі визначають цінності – те, що нас мотивує, у що і як ми віримо тощо. Технологічні зміни останніх десятиліть потенційно ведуть до добробуту і до більшої демократії. Але щоби ця потенція перетворилась на реалії, треба щоби спочатку сталася зміна цінностей. Цінності самі по собі є досить стійкими, бо формуються історією і культурою. Тому вони не так легко чи швидко міняються. Щоби стало зрозумілішим, подам приклад: коли Дуґласу Норту, лауреатові Нобелівської премії з економії, пропонують консультувати реформи у тій чи іншій країні, то він, перш ніж дати згоду, читає півроку книжки про культуру й історію цієї країни, щоби зрозуміти, дасться чи не дасться її реформувати.

Теза про роль цінностей, історії та культури – що у нас за браком кращого слова часто називають «ментальністю» – не є вигадкою академічних вчених. Воно випливає зі спостережень й аналізу величезного статистичного і соціологічного матеріалу, зібраного за останні декілька десятків років. Роналд Інґлегарт, ініціатор цих досліджень, у своїй останній книжці (2005) поставив під сумнів: чи колишнім радянським республікам (за винятком, зрозуміло, балтійських) вдасться найближчими роками вийти на траєкторію сталого розвитку з огляду на набір цінностей місцевого населення.

Унікальність України полягає в тому, що вона спростовує скептицизм Інґлегарта. Соціологічні дослідження показують: тут протягом останніх років таки стався зсув цінностей. І стався він головно завдяки трьом групам: середньому класові, середньому бізнесу і молоді. Невипадково ці три групи становлять кістяк Євромайдану. Зі своїм набором цінностей вони представляють завтрашній день.

Окрім них, є дві інші політично активні групи: теперішня влада й опозиція з малої букви. Перші – це люди позавчорашнього дня, які думають у категоріях фабричних труб і т. зв. ресурсної економіки. Для них образ розвинутої України – це країна з масовою зайнятістю населення у важкій індустрії, в якій панує порядок і дисципліна. Їх погляд на майбутнє нагадує плани Хрущова, який закликав доганяти і переганяти Америку, але пропонував бігти в інший бік: тобто виробляти більше вугілля, сталі і т. ін.

(картина Валентина Губарєва)

На щастя для нас, їхня стратегія не матиме підтримки, бо катастрофічні результати їхнього господарювання бачить кожний неупереджений спостерігач. Ці результати були б такими, якби влада навіть не була злочинною і скорумпованою. Але оскільки вона таки злочинна і скорумпована, то це ще сильніше применшує їхні шанси на майбутнє.

Є люди вчорашнього дня: опозиція. Зрозуміло, не вся опозиція, але її виразна більшість. Їхньою головною турботою є: як прийти до влади. Але, як показує досвід 2004–2010 років, вони не мають ідеї, що з цією владою робити. Переважна більшість з них ніколи не були «господарниками» на зразок Януковича чи Азарова. Вони робили кар’єри в інших умовах – як комсомольські секретарі, кар’єрні дипломати, бізнесмени «бандитських 90-х». Це вже не індустріальний досвід – але ще не постіндустріальний. Їхній успіх та кар’єри великою мірою пояснюються їхніми особистими зв’язками, що колись вони мали доступ до «тіла» тих, хто ухвалював рішення у цій державі.

Після поразки 2010 р. вони нічого не забули, але й нічого не навчилися. Їхню логіку добре передає пропозиція одного з опозиційних лідерів Юрію Луценкові, тільки-но той вийшов з тюрми: «Виведи на Майдан пару сот тисяч людей, а ми тебе знову зробимо міністром внутрішніх справ». Їх спосіб думання не є українським винаходом. У Польщі логіку таких політиків після приходу до влади подають смачною і не дуже політично коректною фразою: «A teraz, kurwa, my!»,

У кожному разі вони не є носіями нових цінностей. Це добре видно хоч би з того, як вони у «комсомольський спосіб» підімнули під себе Євромайдан і тепер скеровують його у русло майдану 2004 року: тобто офіційно для боротьби з великим злом, а неофіційно – для власного приходу до влади.

Після їхнього «переформатування» Євромайдану головна лінія конфлікту знову проходить між ними, «вчорашніми», і нинішньою владою, яка насправді за своїми цінностями і логікою представлена людьми позавчорашніми. Як добре відомо, характер опозиції визначає влада. Її спосіб поведінки нав’язує логіку боротьби. Іншими словами: люди позавчорашнього дня тягнуть нас у день вчорашній.

Що робити у цій ситуації нам – тим, що представляють нову Україну з новими цінностями: середньому класові, середньому бізнесу і молоді?

Насамперед усвідомити, що є головною ставкою у грі сьогоднішнього дня. Нею не є зміна уряду. І навіть не євроінтеґрація. Й одне, і друге є засобом, а не метою. Метою є цивілізаційний стрибок, який вивів би Україну на іншу швидкісну смугу – смугу сталого розвитку – відповідно до цих ціннісних змін, що сталися за останні роки. І цю мету ми маємо усвідомлювати, розвивати й закорінювати власне у нашому трикутнику трьох нових революційних сил.

Нашою перевагою, по-друге, є те, що ми маємо добру платформу. Такою платформою є Львів. Досвід останніх 20–25 років показує: якщо має щось статися нового в Україні, то воно спочатку має статися у Львові. Львів є місто, де протягом останніх років стався реальний перехід від індустрії диму з фабричних труб до індустрії диму з горнятка кави. Під цим оглядом не Донецьк, а Львів зараз є моделлю майбутнього України.

(композиція Ганни Друль)

Але не можна збудувати ідеальне місто в далеко не ідеальній країні. Це те саме, що вирощувати квіти у нужнику. Львів ніколи не зможе зреалізувати свій потенціал, якщо не матиме союзників. На щастя, за роки незалежності уклався союз Львова й Києва. Київ ближче до Львова, аніж до Донецька – бо там теж переважає сервісна індустрія: столиця найбільш відчутна на зміни і сприятлива до них.

Але для того, щоб міняти країну, навіть цього не досить. Як показує нинішня патова ситуація на Євромайдані, лінія «Львів–Київ» ще не є тією віссю, яка може перевернути Україну. Щоб це сталося, львівсько-київську вісь треба продовжити далі на Схід чи Південь – там, де криється смерть Кощеєва, – тобто на його власну територію. Де і як продовжити цю лінію – це предмет дискусії. Особисто для мене найправдоподібнішим кандидатом на таку роль виглядає Дніпро – місто не перше, але далеко не друге.

Продовжити цю лінію можуть передусім середній бізнес і молодь, бо у цих групах реґіональні погляди менш відчутні. Але щоби це зробити, вони мусять змінити образ і голос Львова – щоби нинішній Львів не промовляв голосами вчорашніх лідерів, а навіть «Свободи». Ми бачимо, як політичні лідери Львова старанно копіюють поведінку опозиції Києва, і це може призвести до того, що Україна йтиме не до 2014-го, а до 2004 року. На щастя, нинішні політичні львівські лідери не є єдиними гравцями на львівському громадському полі. Тут є нова, молодша сила, яка політична, але апартійна – і найкраще це показав конфлікт між Михальчишиним і «сопляками».

и

Щоби стати новим Львовом для нової України, Львів мав би відмовитися від своєї риторики. Насамперед – відмовитися від того, щоб ставити на перше місце історію і мову. Це є логіка Ющенка і 2004 року. Вона веде до ізоляції і поразки. Визнаймо, що теперішні старше і середнє покоління провалили іспит на мову і на історію. Відкладімо його перездачу років так на десять–двадцять, поки не виросте і прийде до влади нове покоління. А поки що говорімо не мовою ідентичностей, а мовою цінностей.

Далі: говорімо такою мовою і з опозицією. Ми її підтримуємо, але умовно. Умовою є вимога: опозиція має мінятися і ставати кращою. І насамперед вона має нарешті вибрати серед себе лідера. Я маю проблеми з тою арифметикою, яку пропонує нам опозиція. Я розумію, що «спів-» походить від слова «половина». Я не можу розуміти, як можуть бути три співголови? Ще більше: як можуть бути дванадцять співголів? Чи не плодимо ми собі багатоголового монстра?

Інша вимога: вимагаймо від лідерів чіткої програми. Нехай вони нам роз’яснять, задля чого вони хочуть прийти до влади? Не приймаймо на віру їхні слова, що вони хочуть робити країну квітучою. Як уже говорив, не можна вирощувати квіти у країні, яка зведена до стану нужника. Хай розкажуть нам конкретно, як вони збираються чистити ці Авгієві стайні? Знову ж таки: не купуймося на їхні обіцянки, що всі проблеми скінчаться з розстрілом конюхів. Такі обіцянки ми вже проходили. По-перше, як показали 2004–2010 роки, нікого не те що розстріляли, а навіть не посадили. По-друге, де є ґарантії, що наші конюхи будуть кращими?

Якщо опозиція не спроможна виробити таку програму, сформулюймо її самі. Але зробімо це не заради них, коханих і дорогих опозиціонерів, а для всієї країни. Хай вони борються за право присвоїти тоді цю програму собі – а ми будемо тим «дорожнім контролем», який контролюватиме виконання цієї програми пункт за пунктом.

(Рисунок Анджея Млєчка)

Теперішні лідери не мають давати рожевих обіцянок. Краще, як Черчілль, чесно скажуть, що нас чекають «кров, піт і сльози» – з поправкою на Франка: «більше поту – менше крові». Але нехай ця обіцянка стосується не тільки до нас. Нехай насамперед ця обіцянка стосується до них. Може, тоді зменшиться кількість голів, охочих до влади? І в нас замість монстра з’явиться опозиція з нормальним людським лицем?

Збруч