Довіряти чи ні тим, хто просить на вулиці, – особиста справа кожного, кажуть і адвокати, і міліціонери. Священики дотримуються думки, що головне дати милостиню, і це на небі оцінять. А кому подавати, це благодійника хвилювати не повинно.

Історії тернопільських жебраків вивчали кореспонденти “20 хвилин”.

– Нещодавно на Центральному ринку бачила чоловіка, одягнутого як священик, він просив гроші на будівництво церкви, – розповідає тернополянка Марія Круть. – До нього підходило багато людей, кидали гроші. Аж раптом якийсь чоловік попросив “отця” промовити “Вірую”. Той не зміг…

Пройшовшись Тернополем, кореспонденти почули від прохачів різні історії. Деякі зворушили. Утім, траплялися ситуації, які спонукали до розчарування в людях.

Від кореспондента втекла

Акуратно одягнута жінка мало не з плачем просить пасажирів на Тернопільському автовокзалі допомогти своєму хворому чоловікові. Зустріти її там можна вже упродовж року, а то й довше. Жіночка заходить в автобуси, в руках у неї – файлик із документами. Вона розповідає, що її чоловіка лікують в онкодиспасері, бо у нього – рак горла.

Коли кореспондент 23 лютого прийшла на автовокзал, довго шукати порохачку не довелося. Вона була на “роботі” – швиденько ходила з автобуса в автобус. Хотілося б вірити, що відчайдушна жінка справді рятує чоловіка.

– Ми є і на телебаченні, і на радіо, а ви працюйте собі, мене не чіпайте, – гаркнула жінка до кореспондента, коли ми запропонували їй написати в газеті про її біду і таким чином допомогти зібрати кошти для хворого чоловіка.

Жінка злісно глянула і швидко побігла вперед. У цей момент із її очей кудись щезла та чуйність, яку вона демонструє, випрошуючи гроші.

Добра за життя не пам’ятає

Утім, зустріли ми в Тернополі й людей, які не відмовилися розповісти про себе. Пояснили, що пішли жебрати не з добра.

– Зараз-зараз почну говорити, тільки от підкладу газету під ноги. Бо черевики такі нікудишні, – каже жінка, яка просить милостиню біля церкви Різдва Христового в Центрі. – Я сьогодні не хотіла сюди виходити, але сестра попросила. Вона у мене – прикута до ліжка.

Кілька хвилин пометушившись, 87-річна баба Зоя, почала розповідати, чому вона приходить під церкву просити гроші. Бідкалася старенька, що нового взуття їй не купити, бо на ринку – усе надто дороге, а грошей не вистачає.

– Щоправда, за день можна назбирати на дешеві черевики чи на тапочки – додає вона російською. – У Тернополі люди добрі, жаліють мене. Є одна дівчина. Вона мені й шкарпетки теплі дала.

На тернополян бабця не скаржиться. Каже, вони добрі. Тому й молиться за них. Жінка певний час прибирала у храмі. Однак тепер сил уже не вистачає.

– Я приїхала сюди із Мелітополя, – розповідає вона. – На заводі, де працювала, мені дали квартиру. Я її й обміняла. Тут поселилася разом із сестрою. Пережила і голод, і холод, і війну. Щоб щось добре було, навіть не пам’ятаю.

Жінка живе поблизу Тернопільського ставу. Отримує пенсію. Однак тих грошей на все не вистачає, бо багато йде на ліки для сестри. Родичів чи дітей ні у баби Зої, ні у її сестри немає.

– Ось сьогодні (23 лютого – прим. ред.) попросила мене сестра піти помолитися за неї, – додає баба Зоя. – Вона – ветеран війни, а нині свято. То як я могла її не послухати?

З-під церкви бабцю Зою не виганяють. Проте інколи жінка має компанію.

– Там, нижче, просить жінка, така – у хустці, – каже вона. – Лежить – обличчям донизу. Вона ще молода! Могла б і робити. Я її питаю, а чого ж ти завжди лежиш? А вона каже, що не хоче обличчя показувати. Є ще й інші. Але вони пізніше приходять.

Жебрати приїжджає із села

Біля Катедри ми побачили чоловіка, який, згорбившись та обіпершись на палицю, протягував шапку вірянам, які виходили з храму. Дехто кидав одну-дві гривні, хтось – копійки. Зі спини прохач схожим на літнього чоловіка. Лише підійшовши ближче, помічаємо, що він – доволі молодий.

– Мені всього 44 роки, – каже чоловік, назвавшись Михайлом. – Гроші потрібні на ліки – у мене астма, маю гулі на ногах.

Чоловік витягує із кишені складений учетверо аркуш. На ньому нерозбірливим почерком – перелік ліків. Хто це писав – незрозуміло. Чоловік показує і замотаний у хустинку балончик.

– Працювати на важкій роботі не можу, бо заважає астма, – каже він. – А легкої не дають. Хотів оформити пенсію. Сказали заплатити 1000 грн “винагороди”. А я їх де візьму?

Михайло – родом із Азербайджану. На Тернопільщині – сімнадцятий рік. Із села під храм він приїздить майже щодня. У Михайла, як він каже, є дружина та двоє дітей. Та родинне життя у них не склалося. Мешкають усі у двох кімнатах, до того ж дружина коханця завела.

– За дітьми – 11 і 16 років – дивиться баба, – додає він. – Грошей нема. Треба їх десь знайти. Приходжу під Катедру. Інколи мене виганяють, але ж я не краду і в церкву не лізу…