Що ми обстоюємо взагалі й за що боремося конкретно зараз проти жорстокого ворога?

Найперша з можливих відповідей – за нашу свободу. Ці слова закладені в наш державний гімн. Бо свобода – це найвища цінність для людини, принаймні нормальної. Її  протилежність – рабство, яке, як вчить історія, є згубним як для великих імперій, так і для окремо взятого homo sapiens.

Але проблемою для суспільства (і українського зокрема) є те, що оту саму свободу його члени розуміють по-різному. В ще гіршому варіанті – як кому вигідно. Для когось це – можливість вільно жити серед вільних співгромадян, реалізовувати свої творчі чи якісь інші корисні для соціуму здібності. І, що вельми суттєво – не заважаючи своїм ближнім своїм розумінням власної свободи. Для інших же, не наділених достатньою свідомістю індивідів, це – дарована суспільством можливість виявляти всю гидоту своєї натури. А коли їм на це вказуєш – майже щиро дивуються і навіть встають в позу ображених: “А шо таке?! Ми у вільній країні!”.

Лавочка на тінистій парковій алеї налаштовує на спокій і вже точно – не на думки про недосконалість свободи в умовах недорозвиненої демократії. Поруч – дитячий майданчик з молодими матусями та їхніми чадами. Сиди, витягнувши ноги, і відпочивай.  Втім, виявляється, тема тлумачення свободи може наздогнати тебе й тут. На алеї з’являються троє молодих особин чоловічої статі й одна – жіночої. Шорти, майка, дурнувате татуювання – все як звично. Трохи незвичним був характер розмови, яку згадана четвірка вела доволі голосно, не звертаючи уваги на людей навколо:

– Нє, ну чьо ти, бл… давала йому хапати себе за цицку?!, – запитує на вигляд 17-18-річний бидляк з пушком на обличчі – передвісником майбутньої бороди.

– Та пішов ти  на х…, нікому я нічо не давала!, – обурюється, наскільки розумію, дама серця молодика.

– На другий раз побачу – є.ло йому розіб’ю!, – злісно обіцяє ображений ревнивець.

Дівчина щось злісно бурчить у відповідь, і вся четвірка зупиняється біля турніка неподалік. Справді неподалік, тому що матюки продовжують долинати й до моєї лавки, і до присутніх на дитячому майданчику. Тим часом одна особина з бидлячої групи відокремлюється від решти, й, не криючись, справляє малу потребу на стовбур дерева. Відтак, не кваплячись,  защіпає шорти і повертається до  зграї, яка продовжує з’ясовувати, хто, коли і за що когось хапав…

Найперша думка: з якого інкубатора вилуплюються отакі… екземпляри? Адже сумнівно, що вони пізнали на собі хоч натяк якогось батьківського чи материнського виховання.  Але одразу ж думаєш, що з’явилися вони на світ звичайним природним способом, тільки от особини, які їх зачали і виростили отакими, нічим не кращі за них. Отже, дивуватися, здавалося б, нічому. Єдине, що бентежить саме сьогодні: невже ті, котрі перебувають під жорстоким ворожим вогнем на фронті, щоденно ризикують життям   (і нерідко віддають його) і за отаких, котрі живуть в атмосфері створеної для самих себе повної свободи? Якби моя воля, я створив би щось на кшталт штрафбатів, які б формувалися з числа отаких і подібних бидляків, і посилав би їх (після чогось на кшталт “Курсу молодого бійця”) в першу лінію окопів. І – вперед, в атаку. На бігу можна встигнути з’ясувати у собі подібного, хто ж, все-таки, когось за щось хапав.  Хтось виживе – можливо, змінить своє ставлення до життя. Не виживе – немає за ким шкодувати.

Втім, це просто схоластичні мрії в момент розслаблення на лавці на тінистій алеї парку…