До минувшини таки варто звертатися – попри всі злободенні проблеми і біди сьогодення, які, здається, не залишають людям часу ні на що інше, аніж вирішення найбільш приземлених, актуальних і життєво важливих питань. Ота сама минувшина нерідко підказує: десь колись щось схоже вже траплялося, і люди знаходили вихід навіть з найскладніших і смертельно небезпечних ситуацій.

Останнім часом телебачення не раз дало змогу переглянути фільм Леоніда Осики “Захар Беркут”. Переглянути і дійти висновку, що, по-перше, дуже мудрою людиною був Іван Франко, за повістю якого  створена стрічка. По-друге (хоч і говорити про це є нині ледь не святотатством), не все, створене в епоху СРСР варто беззастережно гудити і засуджувати. Особисто для мене той старий “Захар Беркут” з неповторною карпатською природою, музикою, що наче приходить з глибин століть, з незабутніми Василем Симчичем, Костянтином Степанковим, Іваном Миколайчуком, стоїть незрівнянно вище за ту, даруйте, голлівудську-українську “порнографію”, що була створена нещодавно під назвою “Rising Hawk” (“Яструб, що злітає”).

Уявляєте у ролі Захара Беркута Роберта Патріка, отого самого  бездушного “поганого” Термінатора з маскоподібним обличчям, якого увесь фільм знищує і ніяк не може знищити “хороший” Термінатор Арнольда Шварценегера? Або ж Томмі Фленагана, виконавця ролі вірного слуги генерала-раба Максимуса у “Гладіаторі” в образі боярина Тугара Вовка? Дивишся на все, що діється на екрані, й дуже погано являєш, що зроблене воно за твором Франка – персонажі, більше схожі чи то на вікінгів, чи на древніх германців (а чого було чекати від акторів – нащадків цих народів?), чи взагалі позбавлені якоїсь національної ідентичності; абсолютно чужа українству (нехай і стародавньому) манера поведінки, вираження емоцій… Не дивно, що фільм з доволі солідним бюджетом провалився в прокаті в Україні, і в за кордоном – хоча саме для тамтешнього глядача, вочевидь, передусім і створювався.

Але повернуся до  поринання в стародавню епоху і життєвої мудрості Івана Франка, зокрема, його прозорливості. Дивишся фільм випуску 1971 року – і ніби бачиш наше сьогодення. Знову – страшна, дика, нелюдська сила, що наповзає зі сходу і загрожує знищити все, що тобі близьке і дороге. Знову – наміри жорстоких завойовників такі ж, як у фільмі (“Ми прийшли владарювати і навчимо вас покорі”). Знову – вагання і роздуми, з ким об’єднатися. Знову – розпачливий плач жінок за загиблими. Знову – муки полону в стані ворога. Знову, як це часто траплялося і трапляється, зрада нібито своїх краян. Знову – корисливі егоїстичні інтереси, що переважають над усім іншим…

Але й знову бачиш незламність русинів і їхню любов, аж до самопожертви, до рідної землі. Знову чуєш голос Івана Гаврилюка-Максима Беркута: “Ви прийшли непрохані й підете непошановані”. Знову бачиш, як древній камінь Сторож падає і перекриває русло гірської річки, створюючи смертельну пастку для непроханих гостей. І як ота орда, що здавалася непереможною, перетворюється на розрізнені групи охоплених панікою істот, що лізуть один одному на голови, намагаючись врятуватися…

Так було колись дуже давно. Так, хочеться вірити, буде й тепер…