Таке враження, що чим довше ти живеш на цьому світі, тим частіше з’являється відчуття повторюваності сюжету перебігу подій. Здається, що все це вже колись було, відбувалось з тобою.

Ось і зараз, дивлячись навколо широко відкритими очима, голову не покидає думка – щось подібне ти вже переживав, от тільки не можеш згадати подробиць, деталі.

Проте, залишмо ці роздуми на моїй совісті.

Минув тривожний, напружений місяць жовтень. Переможці святкують перемогу. Переможені зализують рани. Як і сподівалось – “Свобода” твердою ходою крокує, наразі ще не підігрітими, тротуарами міста. Челядь розступається, скидає капелюхи і б’є поклони. Дами манірно присідають  у кніксені й жбурляють звитяжцям букетики квітів. Радість – небувала, піднесення – до небес. Ще дозволено торкнутись небожителя рукою, кинути на його адресу солоненьке слівце. І небожитель відповість, щоправда, вже через зуби і з кривеньким оскалом, що має зображати посмішку. Бо починає розуміти свою значущість й обраність.

Прокрокували. Що далі? А далі – будні. Потрібно знімати бойову амуніцію й перевдягатись у робу. А коли роби немає, а коли бійці навіть не знають про її існування? А коли, просто, не захочуть перевдягатись, не розуміючи навіщо? Їм і так комфортно, їх і так люблять. За палкі промови, за “жертовність” й обіцянки, за блиск в очах, в кінці кінців.

І підніметься головний з них, і звернеться до тих, хто щойно так радо вітав звитягу й героїв. І попросить їх, вірних побратимів жовтневої колотнечі, засукати рукави і приступити до праці “во ім’я й во славу”. Може, навіть, кайла з лопатами винесе. Та заробще електорат. Не для того ми живота свого не жаліли, щоб кайлами махати, на барикади йшли, щоб земельку лопатити. Ви нам обіцяли, що обіцяли  все це ДАТИ. Чекаємо. Не розуміє головний бідака, що злюмпенізований електорат до праці не звиклий, живе на подачки і вірить в обіцянки. Чим нереальніші – тим більше.

Знервуються наші герої й згадають, ну, хоча б один та згадає, що читав колись і вичитав таке мудре слово, як “воєнспец”. Що воно означає – достеменно не знає, але слово – потрібне і корисне. А ті, що таким словом їх обізвали, вже рани позализували,за рогом чекають, всі розмови чують і руки потирають.  Хе-хе, тішаться. Видно також не до кінця прочитали, а то б так не раділи. Не легка доля у тих спеців “по оконцовкє” випала. Мало хто вписався. Тай у тих дрижаки в колінах, при кожному стукові в двері в позаурочний час, до кінця днів не минули.

То що побратими-суперники готові до співпраці?

Завжди готові! Тільки на хлібніші місця ставте. А так, ми завсіди.

А як же ідеологічні розбіжності й світоглядні розходження?

Так ми за це кістьми ляжемо, пащеку порвемо на німецький хрест… Потім. А поки – давай рознарядку.

Ось такі роздуми відвідали мене в ці перші листопадові дні. Погостили, так трошки посиділи і пішли. Залишивши сам-на-сам з невивченими уроками жовтня.