Рік, що минув дав кілька приводів поговорити про т.зв. європейську спільноту з кута зору дотримання прав людини і основних громадянських свобод у пост радянських державах. Зокрема, в Росії, Україні та Білорусі.

Для початку, поговоримо про те, що нам ближче. Про Україну. Теми з’явились з самого початку і не давали сумувати до самого кінця року. Очевидно, з запасом на наступний. Вибори Президента були сприйняті європейською спільнотою і її заокеанською ріднею досить рівно. Виважено й толерантно. Безпосередній вибір – зціпивши зуби і приховавши самовдоволені посмішки, саме так і сприйняли. Покомизились на початках, а потім, як годиться зі сподіванням на краще, визнали й привітали новообраного. Голосування пройшло чітко й організовано, без значних порушень і особливого мордою. Тобто, за стандартом. Як потім рахували, того вже не бачили і не оцінювали. Сподіваються, що також без порушень. А мінімальна різниця між переможцем і переможеною, це так демократично, так по-європейськи. Наступні кроки спільноту дещо насторожили, але не на довго. Гроші – то велика справа, а великі гроші – ще більша. Низка позитивних статей у провідних європейських виданнях щодо реформаторської сутності новообраної влади (залучення Тігіпка – тому підтвердження), ринкова спрямованість урядових програм (не важливо, що за рахунок плебсу) і  нормалізація відносин з Росією (тобто, повне входження у її фарватер) заспокоїли європейську і світову (читай – американську) спільноту. Всі подальші кроки вже її особливо не цікавили. Світовий розподіл праці (у нашому випадку впливів)є річчю об’єктивною та вкилішкованою на всі часи. Васал повернувся до свого сюзерена. Тепер справи України – головний біль російського партнера. Скажете це вигадки і злостиві наклепи на демократичну європейську спільноту. Нічого подібного. Плювати вона, ця вся спільнота, на нас хотіла. Ми –об’єкти, а не  суб’єкти світової гри. А таких багато. Мали б ми нафту, чи газ – інша справа. Єдине багатство, що ще може когось цікавити – найродючіші чорноземи, скупили через «шісток», або згодом скуплять вже відкрито і легально. Здається мені, на паритетних началах  наші «демократичні друзі» та північно-східні стратегічні партнери. Тоді вже вкінець станемо батраками на колись своїй землі. Бо ми цього варті.

Стосовно Білорусі та останніх подій у ній. Лукашенко мав реальний шанс прорвати багаторічну блокаду європейської демократичної спільноти. Загострення відносин з Росією безпосередньо перед виборами, ГПУшні агітки на центральних телеканалах, цілі балії різного лайна на голову Бацьки – така подяка старшого союзного брата за мізерний прояв непокори і самостійності суджень. У передвиборчий період європейська спільнота відзначила суттєві покращення на шляху демократизації виборчого процесу. Про відчутні полегшення говорили й самі кандидати в президенти від опозиції. Реальний стан справ був таким, що Лукашенко перемагає зі значним відривом від всіх інших. Сперечатись з цим міг, хіба, зайшлий політ прогнозист з «дикого заходу» та замовні екзитполи  «широковідомих у вузьких колах», з дозволу назвати, соціологічних служб. Перевага Лукашенка була гнітючо-подавляючою. Проголошені Білоруською ЦВК результати лише констатували очікуваний результат. 80% – це вам не 50/50. Що ТРЕБА було робити Лукашенкові? Спокійно перечекати імітацію заворушень натовпу, який віддзеркалює «білоруську демократичну опозицію» і майже у повному кількісному складі тих, що за неї проголосували, вийшов на площу у Мінську. Затримати найневрівноваженіших, що били вікна та ламали двері. Провести прозоре розслідування і передати, без помпи, кримінальні справи у суди. Попросити суди, використавши свій вплив, без фанатизму назначити мінімальні, але реальні, терміни. А потім, як доброму Цареві-батюшці, підписати прийнятий парламентом закон про амністію. І все. Всі в шоколаді. Опозиція – «постраждала, але нескорЕна». Європейська спільнота – «занепокоєна», але сказати нічого. Росія, взагалі, побоку. Ось таким мав би бути виграшний сценарій поведінки Лукашенка. Що ж отримали насправді? Брутальну, тупу поведінку розгнузданого голови колгоспу, якому відмовила в інтимі передова доярка. Ні, вона то взагалі була не проти, просто друзі-механізатори, що також мали певні види на неї, вчинили ґвалт і ґранду. Дістали від голови по писку, та ще й почали жалітись різній там спільноті. А та спільнота завжди готова. З Україною морока, а тут ще й ці туди ж. От і добре, що так сталось. Перед партнером нетреба виправдовуватись. Не пускати Бацьку до Європи – бо хам.

Тепер щодо Росії. Тут розмова коротка і чітка. У неї своя дорога та правда. Тільки їй одній відома. Перезавантаження проведено. Програма виправлена. Зони впливу відновлено. Всі задоволені. Права людини – це внутрішня справа партнерів. Спонукання до миру, до керованої демократії – європейською спільнотою, не те щоб особливо вітається, але й не так вже й осуджується. Та й хто її ту задрипану спільноту у Росії слухати буде? СЛУШАТЬ СЮДА ! – і весь діалог. Так, що не тішмось надарма.