Коли, взагалі, хочеться пошкрябати пальцями задню частину голови? Зазвичай – коли стикаєшся з чимось малозрозумілим, або ж зовсім незрозумілим. Отоді й виходить у людини, суто інстинктивно, отой самий жест, який наче промовляє: що це таке і з чим його їдять?

Слід сказати, що наше інформаційне висвітлення війни нерідко дає підстави для шкрябання потилиці через деякі свої, м’яко кажучи, доволі дивні доводи й судження. Зокрема, нещодавно довелося прочитати на одному з сайтів думку, підкріплену посиланням на авторитетну інституцію: “динаміка використання бойової артилерії в Україні відображає той факт, що російські війська використовують артилерію для компенсації своїх знижених наступальних можливостей”. Іншими словами, артилерія використовується ворогом вимушено, через те, що у нього менше стало живої сили, яку він залюбки і без будь-якого жалю застосовує як “гарматне м’ясо”. Мені ж, наївному і необізнаному досі чомусь здавалося, що взаємодія різних родів військ – цілком природна річ в бойових діях. І що перед початком наступу піхоти проводиться артилерійська підготовка, яка потім плавно переходить в супровід чи підтримку атаки і є природною і невід’ємною складовою просування військ. Не кажучи вже про таку звичну на війні річ, як артилерійські дуелі. Цікаво б також дізнатися думку військового фахівця щодо того, чи артилерія застосовується під час бойових дій не від хорошого життя (як випливає із наведеної вище цитати), чи є цілком природним засобом підсилення власних можливостей? Все ж, здається, робити глибокодумний висновок про “зниження наступальних можливостей” противника на тій лише підставі, що він почав більш інтенсивно застосовувати артилерію (чого – чого, а цього “добра” у росіян, на жаль, не бракує), можливо, не дуже доречно.

Ще одна, як видається, перлина контрпропаганди: “Росіяни тотально замінували окуповані території, й це свідчить про те, що вони не збираються їх обживати, облаштовувати для проживання там людей”. Цікаво, але ж у тих, хто мінує території, навіть тотально, повинні бути карти мінних полів. І розмінувати їх, в разі потреби – завдання , може, й не одного дня чи тижня, але, загалом, цілком посильне, якщо знаєш, що і де закопано.

На завершення – оцінка, вкладена у вуста представника Ради національної безпеки Білого дому Джона Кірбі: “Контрнаступ ЗСУ відбувається повільніше, ніж того хотіла би Україна і союзники, але на те є об’єктивні причини − росіяни знали, що їх чекає, і добре підготувалися до оборони… З точки зору військової справи вести наступ важче, ніж оборонятися”. Думка, що й казати, адекватна і доречна, але чи обов’язково для того, щоб її висловити, отримувати ступінь магістра в галузі національної безпеки і стратегічних досліджень в елітному Військово-морському коледжі й дослужитися до звання контр-адмірала? Здається, більш-менш старанний і допитливий учень середніх класів загальноосвітньої школи знає, що якщо добре окопатися й обладнати територію в інженерному відношенні, то захопити її буде важко. І що вести наступ справді важче, ніж оборонятися. А проголошувати майже прописні істини та ще й з високих трибун – це з царини відомого “ламатися у відчинені двері”.

Краще б наші союзники, поклавши руку на серце, чесно відповіли, чи все залежне від себе зробили вони для того, щоб допомогти нам у боротьбі української армії на межі й за межею людських сил. Адже якщо б це справді було так, то ситуація на полі бою була б нині дещо іншою. І, можливо, пропагандистам не доводилося б робити власний неоціненний внесок в теорію застосування артилерії…