Наступного року має виповнитися 20 років державі Україна. Дата співставна з віком Фінляндії, Польщі, Балтійських держав пост революційного (1917 року) періоду до початку Другої світової війни. Також можна провести паралелі з віком держав, що утворились на Балканах в результаті розпаду Югославії. Де ми і де вони?
Кінець 80-х початок 90-х років минулого століття дав шанс сателітам СРСР та складовим самого Союзу розпрощатись з імперським минулим, як би воно не називалось, та розпочати самостійне плавання у буремному світі. Сателіти використали це вповні. Хто краще, хто гірше. Зі складовими – важче. Прибалтам було простіше. У них ще жевріла жива пам’ять про самостійність. Решта постала перед складним вибором перебирання всієї повноти відповідальності за майбутнє на свої плечі, чи розподіл такої відповідальності виходячи з хибного тлумачення єдності і сили в єдності. На жаль, ми обрали друге.
Біловіжські домовленості на трьох стали першим провісником хвороби. Тогочасна риторика наших державних мужів щодо безболісного, м’якого розлучення заганяла її лише глибше. Не буває ні безболісного, ні м’якого, чи якогось іншого розлучення. Розлучення – воно є, або його немає. Ще є фіктивне розлучення, тобто таке, що не викликає жодних правових наслідків (у широкому розумінні цього слова)для сторін. Але воно досить легко викривається. Щоправда, коли є бажання. Як на мене, біловіжські домовленості стали прикриттям для невпевнених у собі політиків, які не вірили у свої народи, у їх спроможність на самостійне життя.
Після подій серпня 1991 року, українські керманичі були поставлені перед нелегким вибором. Або жорстко протиставити себе агресивно налаштованому натовпу, або знайти можливість цей натовп очолити. Хитрий Лис компартійної ідеології обрав другий шлях і не прогадав. Обрання Головою Верховної Ради, а потім і першим Президентом України – цьому свідчення. Проте, це був лише фетиш. Лише зовнішнє вбрання у незалежність. Внутрішня ж сутність залишалась васальною. Ми тоді не до кінця усвідомили смертельну загрозу. Чомусь, думалось, що з часом, нам вдасться консервативно вилікувати і знищити цю плебейську бацилу “унтер менша”.
Подальша історія державотворення – яскравий приклад шкідницького лікування й реабілітації. Ми надто захопились зовнішніми атрибутами, само ідентифікації за зовнішніми ознаками, забувши, при тому, про внутрішнє наповнення. Яке я називаю – національною ідеєю. Ми продовжували жити у пострадянському вимірі “совковості”, розмахуючи національними прапорами і співаючи стрілецьких пісень. Нічого доброго з цього всього вийти не могло. Маніпуляція плебсом привела до нівелювання самого поняття незалежності, викривленням її доцільності у переважної частини хворого суспільства. Хитра політика, “великих” і не дуже, сусідів щодо переваг спільноти і лже єдності стала тим благодатним ґрунтом на якому пишним цвітом прогресувала хвороба.
2004 міг кардинально змінити життя держави. Здавалось, все складається якнайкраще – неймовірне піднесення у суспільстві, кредит до новообраної влади – необмежений. Повна деморалізація супротивника. Це нагадало мені події серпня 1991, але більш осмислені, наповнені національної сутності і прагнення свободи. Не склалося. Вожді, що уявили себе божками на землі, перегризлись між собою, мов скажені собаки. Той, хто сам по собі не вартий і ломаного гроша, раптово перейнявся умиротворенням й “демократичними ідеалами”, які сам собі й вигадав. Меморандуми з Універсалами т.зв. “національної єдності” нищівно придушили симптоми одужання. Хвороба набрала незворотного характеру.
Почався некроз. Апогеєм роз’їдання й змертвіння складного тіла держави став 2010 рік, рік проходження точки неповернення. Цей рік яскраво продемонстрував всю легкість демонтажу “замку на піску” – української держави, a la Хохляндія ющенківського зразка з тужливими завиваннями “незрячих” бандуристів, з показними дефілюваннями у вишиванках навіть тих, кому вони, як сідло свині, з “пасами” рук, які нічого не крали та блювотним чавканням, що мало означати “велику задуму” про долю “нації”. За якихось неповних дев’ять місяців ми повернулись до вихідних позицій 1991 року. Що ж це була за будова? І яка ціна будівничим?
Відмирання Конституційного Суду, як єдиного і безстороннього тлумача Основного Закону, тушкування (утворення виразок) і подальше змертвіння Верховної Ради, як єдиного представницького органу держави і, в кінці кінців, переведення на штучне вентилювання (дозована подача кисню – свободи дій і слова) цілого суспільства.
У держави гангрена, панове. Консервативне лікування у цьому випадку – неефективне і до нічого не призводить. Єдиний вихід – оперативне втручання. А коли хвороба вразила весь організм? Що тоді?
Так зване реформування, що проводить нинішня влада – продовження агонії хворого.
Ми повинні зізнатись, що “Проект “Україна” потерпів невдачу. Він самознищився.