Ніде правди діти – мабуть, немало хто з тернополян думає нині приблизно так: “Добре, що ота війна наразі таки далеченько від нас і нагадує про себе лише періодичними повітряними тривогами”. Хоча ніхто не візьметься гарантувати, що так буде завжди. І тоді…

Що буде тоді, нині, правду кажучи, не хочеться загадувати – така вже захисна властивість людської психіки. Щоправда, якщо заглядаєш на сайти новин чи відкриваєш газети, то із сумних сповіщень про чергових загиблих на сході й півдні країни розумієш: війна таки йде, і в ній гинуть наші краяни. І головне – кінця їй не видно. “Так, гинуть – знову вмикаєш отой внутрішній психологічний захист, – але ж подивися, скільки безвинних людей гинуть і стають інвалідами зовсім не через жорстоких московитів, а стараннями своїх “безбашенних” водіїв. А скільки беззаконня, обману, паразитування на темі війни коїться навколо”. Що правда, то правда – сказати, що український люд згуртовано, як один, вступив у борню із загарбниками, означало б добряче погрішити проти правди (хоча в майбутніх підручниках з історії, цілком можливо, саме так будуть описані події нинішнього часу). Таким же гріхом проти істини було б стверджувати, що напад росії висвітлив найкращі, найсвітліші риси поголовно у всіх українців: урядовців, парламентарів, чиновників на місцях, митників, воєнкомів, власників  товстих гаманців… І все ж аграрна провінційність Тернопільщини поки що дозволяє перебувати дещо осторонь від найжорстокіших проявів війни. Втім,  вона все ж нагадує про себе. Нагадує найсумнішим і неминучим на війні ритуалом – похороном загиблих.

Двічі в останні дні жовтня довелося побувати на Микулинецькому кладовищі і обидва рази тишу тут розтинали звуки залпів салюту за черговим похованим загиблим воїном. Військове кладовище щоразу поповнюється новими могилами, і чи не найбільш моторошне враження справляє розчищена і наразі ще порожня ділянка. Розчищена явно не для клумби з барвистими квіточками і цілком очевидно, що порожньою вона довго не залишиться, а поступово заповнюватиметься новими могилами. “Наймолодші та найсильніші загинуть від меча” – мимоволі пригадався напис на стіні мавзолею, куди прийшов герой Роберта Де Ніро в фільмі “Якось в Америці”, щоб скласти шану друзям своєї юності. Щось похмуро пророче, невмолиме і моторошне є в цій стилізованій під біблійну фразі. Звучить вона врочисто-трагічно, хоча одразу ж може з’явитися думка, що чимало молодих і нівроку здорових суб’єктів з паспортом громадянина України знаходять нині значно приємніші для тіла й душі заняття, ніж сидіння в окопах чи пошуки сховку від ворожих обстрілів. Якщо ж врахувати, що у ворога кількість отого витратного людського матеріалу незрівнянно більша, ніж у нас, то… то ти, Україно, ризикуєш пожати те, що посіяла протягом трьох десятиліть своєї сурогатної демократії й такої ж сурогатної розбудови держави та всіх її атрибутів. Ти хотіла липкими руками і злочинними мізками своїх можновладців безбожно красти, вигадувати хитромудрі схеми й обжиратися понад усі допустимі фізіологічні норми, руйнувати в людей віру в справедливість і правосуддя;  створила в суспільстві атмосферу цинізму і зневіри в майбутньому. Не чекаючи, звичайно, як і більшість з нас, що доведеться зіткнутися віч-на-віч зі страшним і позбавленим моралі монстром.

Тоді хоча б вшануй тих, хто, знаючи про всі оті твої виразки, наклав головою за тебе. Зовнішнього ритуалу ніби дотримано: велелюддя біля могили, вінки, квіти, залп салюту… Але водночас не полишають роздуми, до яких встигла привчити рідна держава: в яких куртках воюватимуть на “передку” їхні побратими: теплих, чи тих, що їх їм підсунули внаслідок чергової темної оборудки? Їстимуть яйця за розумною ціною, чи такою, про яку вже країною ходять анекдоти? Їхні бронежилети таки захищатимуть їх від куль, чи, як це не раз бувало, виявляться неякісними? А операції  на фронті проводяться, виходячи з оперативно-тактичних, чи передусім політичних міркувань?

Усе це спадає на думку вже через деякий час після трьох залпів салюту. В момент, коли вони лунають, відчуваєш лише скорботу…