Нещодавно випала нагода подивитися на одному з місцевих телеканалів передачу на правову тематику. Ведучий, пригадується, все допитувався у представника прокуратури, чому  такі мізерні здобутки правоохоронної системи в тому, що стосується реального покарання  високопоставлених злочинців. Той, у свою чергу, докладно розповідав про викритих зловмисників а відтак  розводив руками: ми, мовляв, викриваємо, збираємо доказову базу, а суди все вирішують по-своєму. Тобто, таким чином, що винні особи відбуваються сміховинним покаранням, або ж справи взагалі спускають на гальмах.

Інший аспект тієї ж теми: роль ЗМІ в демократичній державі під назвою Україна. Скільки вже не писалося про зловживання із забудовами, невиправданими корективами до усіляких генпланів, про самоуправство в цій сфері містечкових князьків  – а ефект від цього мізерний, або ж просто відсутній: як будували з численними порушеннями, так і продовжують будувати.

Мимоволі напрошується думка: правоохоронна система в Україні й “файному” Тернополі зокрема діє повільно, недостатньо оперативно, озираючись на посади чи неформальний статус  і напускаючи громадськості туману з приводу того, чому злочинці перебувають на волі замість того, щоб насолоджуватися тюремним розпорядком і корисним для хребта тамтешніми ліжками-нарами. Один з недавніх прикладів: історія із захмелілим від вседозволеності сином відомого ресторатора, який скоїв наїзд на чоловіка і заходився “качати права” в стилі типового розбещеного “мажора” (“Ти знаєш, хто я такий?!”). Поліція коментувала цей випадок, скажімо так, доволі академічно, без особливого ентузіазму. А коментарі в соцмережах яскраво демонстрували, як люди оцінюють дії правоохоронних органів (“Ото зустрінеться на твоєму шляху таке – і все, ти пропав? Тільки в Україні таке можливе.”, “Відкупиться”, “Коли вже в Тернополі почнуть діяти закони для всіх? Чому відмазують впливових і багатих людей, які завинили?” “Для чого така поліція?”, “Беззаконня було, є і буде. Гроші,становище вирішують все”).

Чому так? Найперше, що спадає на думку: наше суспільство так і не стало достатньо зрілим для того, щоб створити справді ефективні механізми контролю за владою та її органами. Тому останні існують і діють не для отого народу, у вірності якому не втомлюються публічно клястися, а для самих себе.

У зв’язку з цим пригадується зразок американської кінокласики – фільм “Втеча із Шоушенка”. Окрім головної теми – незнищенного прагнення людини до волі та винахідливості у її здобутті – в картині присутній і отой момент невідворотності та оперативності покарання зла. Не встиг наскрізь корумпований і жорстокий начальник тюрми (який, попри це, знав напам’ять чимало цитат із Біблії й лицемірно пропагував її серед ув’язнених) прочитати у свіжому випуску газети про свої багаторічні зловживання, як чує звуки сирен поліцейських автомобілів, що наближаються до його, здавалося б, невразливої тюрми-фортеці. А далі – наполегливий стукіт у двері з вимогою негайно відчинити. Робити цього пан начальник не став і вирішив за краще пустити собі кулю в голову… Зрозуміло, в фільмі події значно “спресовані” (цього вимагає хронометраж стрічки), але доволі переконливо показані роль преси і швидкість реакції на зроблені нею викриття з боку  правоохоронної системи.

У нас же, на жаль, наразі все не так. І невідомо, коли буде “так”…