Переживати небезпечні пригоди й потрапляти у ризиковані ситуації любить багато хто. Є такі, для яких це становить сенс життя, коли без нової дози адреналіну світ їм немилий,  і все навколо здається нудним і тривіальним. Таких, із притупленим інстинктом самозбереження,  щоправда, відносно небагато.

Більшість же  воліє полоскотати нерви, зручно вмостившись  у фотелі чи на дивані й гортаючи якесь  захоплююче детективно- пригодницьке чтиво або ж споглядаючи на екрані черговий «ужастик». Чимало з нас, певен, не відмовилися б взяти участь у історичній  реконструкції рицарського турніру. Могутній галоп і хропіння коней, брязкіт списів, шабель і щитів, захоплені вигуки прекрасних панянок…Однак взяти участь саме у бутафорії, коли вжиті усі можливі заходи безпеки (тупі наконечники списів і мечі, м’яко підстелені місця для безпечного падіння, кваліфікований медперсонал зовсім поруч на випадок якогось трапунку); коли  є величезні шанси залишитися неушкодженим, а потім розслаблено потягувати пиво з недавніми противниками. Інші на реконструйованих піратських суднах з грізними назвиськами на бортах та «Веселим Роджером» на щоглі з войовничими криками, божевільними очима і пластмасовими кортиками в зубах беруть на абордаж ворожі кораблі. Ті, на кого вони от-от «нападуть», цілком  спокійні, оскільки розуміють правила гри і впевнені, що їх не повішають сушитися на реї і не кинуть за борт на харч акулам. Ще хтось залюбки йде в атаку на ворожі окопи, під «ураганний» вогонь кулеметів та густі «розриви» імітаційних боєприпасів довкола. Йде без ризику, даруйте, накласти в штани (як це поголовно, за свідченнями учасників, траплялося під час справжніх штикових баталій), без небезпеки в останню мить побачити власні тельбухи, що летять навсюдибіч з твого черева…  Для певної категорії людей це своєрідний «кайф» занурення у старовину і реалізації власних мілітарних уподобань.

Усіх їх об’єднує головне: розуміння умовності, несправжності того, в чому вони в даний момент беруть участь або ж за чим спостерігають чи читають. У цьому – кардинальна відмінність між навіть наймоторошнішими сценами, приміром, з  «Хижака» чи «Порятунку рядового Райєна» і «місячним» пейзажем нинішнього донецького аеропорту. Реально поринути у його атмосферу охочих, думаю, нині зовсім небагато. Зате чималенько набереться нині  тих, у кого раптово виявиться хронічна невиліковна болячка, яка ніяк не заважатиме волочитися по нічних клубах, але не дасть змоги (як шкода!) бути мобілізованим до армії.  Також цілком може бозна звідки випірнути немічний родич, який потребує ретельного і повсякчасного догляду. Або ж з’ясується, що підприємство, установа чи фірма без такого мобілізованого працівника неминуче зазнає краху. Щиро кажучи, звинувачувати їх не повертається язик – така вже людська природа. Про одну з причин такого явища – читайте вище.

Ігор Дуда