Витвори фантазії митців, буває, співпадають з реальністю точнісінько так само, як накладаються одна на одну монети одного номіналу. І починаєш навіть плутати, чи ти десь це бачив на екрані, чи воно відбувалося насправді…
– Вы что, с ума сошли?! – обурюється екскурсовод, – немедленно встаньте! Это же кресло Екатерины Великой!!!
– Ну че ты гонишь, типа я этикетов не знаю! Ну войдет она – я встану!, – характерно “пережовуючи” слова, відповідає “цінитель мистецтва”. Це викликає сміх, оскільки поняття “нові” (росіяни чи українці) та “культура” якось погано поєднуються між собою.
А тепер – наша мила, зафарбована у чарівні жовто-червонуваті барви осені реальність.
– Ви б зробили тихіше – звертається старша жінка до власника громіздкого джипа, який поставив автівку просто посередині вузького проходу, відкрив двері й на додачу “врубив” на повну гучність якусь “важку” музику, – тут і так пройти нема як, мами з колясками, і ви ще стали…
Молодик у темних окулярах (майже як персонаж Стоянова) ліниво повертає голову і цідить крізь зуби: “А чьо, я мішаю дітям? Ну приїде з каляскою – я закрою””.
Жінка скрушно хитає головою і прямує далі. Водій поправив дзеркало в автівці й самозадоволено глянув у своє відображення. Каюся – не втрутився, за що себе потім довго картав. Хоча іноді в подібних випадках все ж наважуюся подати голос. Мабуть, спрацювало наше звичне “моя хата скраю” (в даному випадку – “то не мій двір”). І сміятися, як при перегляді “Городка”, не хотілося…
Ігор Дуда