Витвори фантазії митців, буває, співпадають з реальністю точнісінько так само, як накладаються одна на одну монети одного номіналу. І починаєш навіть плутати, чи ти десь це бачив на екрані, чи воно відбувалося насправді…

Пригадуєте один із сюжетів дотепної й гостросатиричної програми “Городок”? (щиро кажучи, сумую за нею). Екскурсовод у виконанні І. Олейникова водить групу екскурсантів залами якогось царського палацу й щось натхненно їм розповідає. Раптом у одному залі група застає типового “нового русского” (Ю. Стоянов) з “розчепіриними” пальцями, який зручно вмостився  в розкішному кріслі й розмовляє з кимось по “мобільнику” ( “Да… альо… а хрен его знает, где я нахожусь… вот отдохнуть присел “).

– Вы что, с ума сошли?! – обурюється екскурсовод, – немедленно встаньте! Это же кресло Екатерины Великой!!!

– Ну че ты гонишь, типа я этикетов не знаю! Ну войдет она – я встану!, – характерно “пережовуючи” слова, відповідає “цінитель мистецтва”. Це викликає сміх, оскільки поняття “нові” (росіяни чи українці) та “культура” якось погано поєднуються між собою.

А тепер – наша мила, зафарбована у чарівні жовто-червонуваті барви осені реальність.

– Ви б зробили тихіше – звертається старша жінка до власника громіздкого джипа, який поставив автівку просто посередині вузького проходу, відкрив двері й на додачу  “врубив” на повну гучність якусь “важку” музику, – тут і так пройти нема як, мами з колясками, і ви ще стали…

Молодик у темних окулярах (майже як персонаж Стоянова) ліниво повертає голову і цідить крізь зуби: “А чьо, я мішаю дітям? Ну приїде з каляскою – я закрою””.

Жінка скрушно хитає головою і прямує далі. Водій поправив дзеркало в автівці й самозадоволено глянув у своє відображення. Каюся – не втрутився, за що себе потім довго картав. Хоча іноді в подібних випадках все ж наважуюся подати голос. Мабуть, спрацювало наше звичне “моя хата скраю” (в даному випадку – “то не мій двір”). І сміятися, як при перегляді “Городка”, не хотілося…

Ігор Дуда